Тієї ночі я випроводила сина та його дружину за двері й забрала в них ключі: настав момент, коли я зрозуміла досить.
Минув тиждень, а я досі не можу прийти до тями. Вигнала з дому власного сина та його дружину. І знаєте що? Не відчуваю провини. Ані трохи. Бо це була остання крапля. Вони самі змусили мене так вчинити.
Все почалося півроку тому. Як зазвичай, повернулася додому з роботи. Втомлена, мріяла про чашку чаю та тишу. І що ж бачу? На кухні мій син Олег і його дружина Марічка. Вона нарізає ковбасу, а він сидить за столом, читає газету й, ніби так і треба, посміхається:
«Привіт, мам! Вирішили завітати!»
Здавалося б, нічого страшного. Завжди рада, коли Олег заходить у гості. Але потім я зрозуміла: це не візит. Це переїзд. Без попередження, без прохання. Вони просто вдерлися в мою оселю й залишились.
Виявилось, їх виселили з орендованої квартири шість місяців не платили за оренду. Але ж я казала їм: не беріть того, що не можете собі дозволити! Міркуйте розумно. Та ні. Їм треба центр, євроремонт, балкон з видом. А коли все розвалилось бігом до мами.
«Мам, ми лише на тиждень. Обіцяю, шукатимемо квартиру», запевняв син.
Я, як дурна, повірила. Подумала: ну добре, тиждень не покарання. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я знала, у що це переросте…
Минув тиждень. Потім ще один. Потім третій місяць. Квартиру вони навіть не шукали. А влаштувались уже на всі сто. Жили, як у себе: ні в чому не рахувались, ні до чого не докладали рук, нічим не цікавились. А Марічка… Боже, як я помилилась щодо неї.
Вона не готувала, не прибирала. Цілими днями тусувалась з подругами, а якщо залишалась вдома лежала на дивані з телефоном. Я поверталась з роботи, варила вечерю, мила посуд, а вона ніби на відпочинку в санаторії. Навіть своєї чашки не помила.
Одного разу обережно запропонувала: може, варто знайти додаткову роботу? Їм було б легше. І одразу почула у відповідь:
«Ми самі знаємо, як жити. Дякуємо за турботу.»
Я їх годувала, платила за воду, світло, опалення. Вони не дали й гривні. І ще й вміли влаштовувати скандали, якщо щось їм не подобалося. Кожне моє слово перетворювалось на бурю.
І ось, тиждень тому. Пізній вечір. Лежу в ліжку, не можу заснути. У сусідній кімнаті реве телевізор, Олег і Марічка сміються, щось обговорюють. А мені зранку на роботу. Вийшла до них:
«Хлопці, ви скоро спати? Мені рано вставати!»
«Мам, годі драматизувати», сказав Олег.
«Пані Наталіє, заспокойтесь», додала Марічка, навіть не обернувшись.
Я відчула, як щось усередині мене обірвалось.
«Збирайте речі. Завтра вас тут не буде.»
«Що?»
«Чули. Виходьте.
Або я сама почну викидати ваші речі.»
Коли я повернулась у свою кімнату, Марічка щось буркнула. Це було занадто. Мовчки взяла три великі сумки й почала складати туди їхні речі. Вони намагались мене зупинити, благали, але вже було пізно.
«Або виходите зараз, або викликаю поліцію.»
За півгодини їхні речі стояли у коридорі. Забрала ключі. Ні сліз, ні каяття. Тільки злість і докори. Але мені вже було байдуже. Зачинила двері. Замкнула замок. І сіла. Вперше за півроку у тиші.
Куди вони пішли не знаю. У Марічки є батьки, купа подруг, завжди
