Мабуть, почалося це, коли я вперше поїхала працювати за кордон. У нас тоді важка ситуація в сім’ї з грішми склалася. Чоловіка мого, Андрія, на роботі скоротили. В основному він був годувальником, бо моя зарплата медичної сестри ніякі витрати не покривала. Думали, що це тимчасово й швидко Андрій влаштується кудись деінде.
Минув один місяць, другий, а зрушень жодних. Моя зарплата йшла на продукти та комунальні послуги, а тим часом борг по кредитці стрімко зростав. Звісно, чоловік хвилювався, що нікуди не може влаштуватися. Він через безвихідь навіть почав пропонувати свої послуги, як різнороба. Готовий був на будь-яку роботу та хіба б воно допомогло.
А тут саме сестра моя двоюрідна Тамара збиралася їхати до Італії. Вона працювала там доглядальницею. Запитала у неї, чи зможе влаштувати й мене у сім’ю. Медична освіта буде плюсом, щоправда, мови я не знаю, але ж зараз через телефон та інтернет все можна виправити.
Вирішила так, якщо Тома щось знайде, то поїду, а як ні, значить не судилося. Через два дні я вже купувала все необхідне й замовляла квиток на автобус. Андрій був проти, просив, щоб я нікуди не їхала. Я розумію, що йому було незручно, як чоловікові, але хіба ми мали інший вихід із ситуації.
Сина та свою стареньку мати залишила на нього, а сама поїхала. Не буду розповідати, як було важко перші кілька тижнів. Хто переживав подібне, мене зрозуміє. Ну а кому не доводилося, то радійте, що маєте змогу залишатися вдома та не поневірятися по світу.
Бували моменти, коли хотілося все покинути та поїхати додому. Проте я не з тих людей, які здаються на пів дороги. Побула я в Італії три місяці. Найбільше сумувала за сином. Хоч і хлопчик, а будь-якій дитині потрібна мати. Коли повернулася, довго не могла повірити, що весь той жах залишився позаду. Заробила гарну копійку, планувала, що на ці гроші ми зможемо прожити хоча б пів року, поки Андрій не знайде нормальної роботи. Та в чоловіка були інші плани.
-Людко, а давай ми шиканемо й купимо новеньке авто. Будемо їздити, як «білі люди» не гірше інших – каже мені Андрій.
-Мрійник! А жити тоді з чого будемо? – запитую у нього.
-Як то з чого? То ти знову поїдеш, заробиш ще! – впевнено заявляє він й мені так образливо стало, що аж сльози на очах з’явилися. Пожалів вовк кобилу – залишив хвіст та гриву.
Може я взяла дуже близько до серця, чи не зрозуміла невдалий жарт, але після того не можу дивитися на Андрія, як раніше. Не бачу в ньому того чоловіка, за яким була, як за кам’яною стіною. Оце подумую таки поїхати ще раз на заробітки, але для того, щоб докласти до цих грошей, що є, й купити нам з сином будинок, бо якщо Андрій не знайде роботи, будемо прощатися.
