Не можна бути щасливицею у всьому. Так думала я з дитинства, розмірковуючи над тим, чому не маю батька. Народилася й у бідній родині. Мене виховувала мама та бабуся. Батька я не знала, бо ще до мого народження він покинув маму напризволяще. Про те, що він живий та мешкає у сусідньому місті мені розповіла бабуся Галя. Він знав про моє існування, але не бажав зі мною спілкуватися, адже мав законну дружину та інших дітей.
Після того, як маму скоротили з роботи, а нової ніде було шукати ми стали переїжджати з місця на місце у пошуках кращої долі. Та, здавалося, навпаки скочувалися у все більшу прірву. Чуда не сталося. Мамині пошуки нової роботи зводилися нанівець, щоб прогодувати родину, вона працювала на трьох різних роботах.
Тому, коли мені виповнилося 15, я теж пішла на роботу. Виглядала я старше своїх років, тому про паспорт мене ніхто не запитував, адже працювала я неофіційно. Через те, що постійно пропадала на роботі, у мене не залишалося часу на навчання. Тому мої успіхи бажали кращого. Чесно кажучи, мене це не дуже турбувало, бо в голові постійно крутилися думки, як дожити до наступного дня, не померши з голоду.
Закінчивши 9 класів бабуся Галя відправила мене до своїх родичів, вмовивши матір відпустити мене. Брат бабусі жив у столиці в набагато кращих умовах, ніж ми. У нього була дружина, але своїх дітей вони не мали. Мене прийняли дуже тепло та радісно. Про важке становище нашої родини я не розповідала, бо бабця заборонила. Знали б вони настільки я була вдячна за смачну повноцінну вечерю та шматок свіжого хліба. Дідусь Борис зі своєю дружиною купили мені новий одяг та допомогли вступити до коледжу. (У дідуся були якісь зв’язки там)
Поки я навчалася моя нова родина піклувалася про мене та дарувала усю свою нерозтрачену любов. Натомість нічого не просили, казали, що я їхній подарунок долі. «Хоч на старість років дізнаємося, що таке мати онучку» – жартував дідусь. Єдине, про що попросив мене дідусь перед початком навчального року: добре вчитися та не осоромити його перед знайомим, що допоміг нам. Щоб не розчарувати його, я весь свій вільний час сумлінно навчалася та прагнула закінчити навчання із червоним дипломом.
Все було добре, поки я не зустрілася з Андрієм. Хлопець одразу не сподобався дідусеві. Він говорив мені про його не щирість та погані наміри. Я ж не розуміла, як міг він зробити такі висновки, бачивши його лише один раз. Наші стосунки через це погіршилися. Хоча навчалася я досі бездоганно й жодних нарікань на мою успішність не було.
Дід Борис пояснював, що Андрій зі мною не через своє кохання, а тому що прагне загарбати наречену із приданим. Ці слова мене дуже ранили, адже я кохала свого хлопця і не хотіла чути про нього такі речі.
Одного разу, коли ми гуляли по парку ввечері, я запитала у хлопця про щирість його намірів. Спершу він розсміявся та сказав, що не може зробити мені пропозицію просто зараз, бо не так це собі уявляє, але він кохає мене та хоче все життя бути разом. Я заспокоїлася та в черговий раз переконалася, що дідусь просто накручує себе. Щаслива я повернулася додому.
На кухні сидів засмучений дідусь. Він бачив через вікно, що я не послухалася його поради та продовжую зустрічатися з Андрієм. Тоді дідусь розповів мені, що написав заповіт, і ця квартира дістанеться мені за умови, що я покину свого хлопця. Якщо ж я знову не послухаюся його, то можу йти жити зі своїм коханням, а не з ними.
Я щиро кохаю Андрія та вірю йому усім серцем. Але у мене немає можливості зараз винаймати житло, а Андрій живе в чоловічому гуртожитку, тож мене туди не візьмуть. Орендувати житло нам не під силу, бо ніхто не працює. Усі мої витрати покриває дідусь Борис. Невже варто відмовитися від кохання заради майбутнього?
