Коли ми з Артуром одружувалися, то я знала, що в нього є лише бабуся. Мама його залишила з бабусею коли йому було ще два роки, а сама вийшла заміж за іноземця. Чужа дитина йому була не потрібна, от вона й залишила Артура, а сама подалася влаштовувати своє майбутнє. Перший час вона присилала їм кошти, та подарунки, а згодом зовсім зникла. З десяти років він нічого про неї не чув. Про батька взагалі нічого не знає.
Після весілля ми жили з бабусею, вона потребувала догляду, Артур не міг залишити найріднішу людину. Ще два роки вона пожила з нами, а тоді її не стало.
Зате з’явилася інша. Я навіть не знала, хто це прийшов, покликала чоловіка. Та Артур також не знав жінки, що стояла на порозі.
Виявилося, що це була його рідна мама. Вона не приїхала провести в останній путь свою матір, але приїхала ділити спадок. Яким же було її здивування коли вона дізналася, що квартира належить лише Артурові, уже десять років.
Тоді вона сказала, що ми маємо щомісяця давати їй на прожиття, через те, що вона повернулася із-за кордону без нічого. Та чоловік вказав їй на вихід. Жінка почала кричати, що вимагатиме з нього аліменти, він буде зобов’язаним утримувати матір.
– Може ви, жінко, не знаєте, але я став юристом, і можу вас запевнити, що після того, як вас позбавили материнських прав, коли мені було шість років, на аліменти ви можете не розраховувати. На все добре. – сказав Артур і закрив перед нею двері.
Уже минуло пів року з того часу, вона не з’являється. Це добре, бо Артур не має жодного бажання з нею бачитися, він взагалі не вважає її мамою.
