Того дня до мене прийшла жінка, яку я не бачила вже пять років. Марта Олексіївна. У нас у Вишневому її за очі кликали «пані полковницею». Не через чоловіка-військового, ні, а через статуру, через гострий, ніж скальпеля, погляд і гординю, якою можна було б тричі обнести наше село, мов тином. Ходила завжди з прямою спиною, підборіддям догори, наче ступала не по нашому селянському бруду, а палацовою підлогою. І ні з ким особливо не водилась кивне через плече, і вся розмова.
А от тепер стоїть на порозі мого медпункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, звикло, але в очах така зневіра. Хустку яскраву на самі брови натягла, ніби сховатися хотіла. Мнеться, вагається, чи зайти.
Заходь, Олексіївно, кажу їй лагідно. Чого в сінях холод розводиш? Бачу, не за цитрамоном прийшла.
Вона увійшла, присіла на табуретку біля печі, руки на коліна поклала. Руки в неї завжди доглянуті були, а тепер шкіра суха, в тріщинах, пальці дрібно тремтять. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею.
Пий, кажу. Душу зігрієш.
Вона взяла чашку, а в очах сльози заблищали. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, як вода в криниці.
Зовсім я одна, Іванівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужий, надламаний. Сил більше нема. Руку от торік підвернула, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ні дров принести, ні води. А спину так ломить, що адихати немає сили.
І полилася її скарга, як струмок весняний, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не теперішню її біду, а те, що пять років тому було. Згадую, як у її хаті, самій охайній у селі, сміх лунав. Син її єдиний, Олесь, красень і робітник, наречену привіз. Оленку.
Дівчина була тихий янгол. Олесь її з міста привіз. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товста, до пояса. Руки до всякої роботи звиклі, хоч і тонкі. За що вона Олесеві сподобалась зрозуміло. А от чому Марті не вгодила цього ніхто в селі не збагнув.
А не вгодила, і все. Від першого дня Олексіївна її їла очима. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто помита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Городину прополе «усю кропиву для щей повиривала, безрука».
Олесь спочатку заступався, а потім зівяв. Він таки маменькин синок був, все життя під її крилом. Кидався між ними, як осиновий лист на вітрі. А Оленка мовчала. Тільки худнула та блідла з кожним днем. Я її якось біля криниці зустріла, дивлюся а в неї очі на мокрому місці.
Чого ж ти, доню, питаю, терпиш?
А вона мені так гірко усміхнулася:
А куди ж мені дітися, тітко Ганно? Кохаю його. Може, звикне вона до мене, змилується
Не змилувалась. Останньою краплею стала стара вишита скатертина, яку ще мати Марти робила. Оленка її необачно постирала, і трохи узір полиняв. Ох, що тоді було Крику було на всю вулицю.
Тієї ж ночі Оля й пішла. Тихо, без слів. Олесь на ранок мов з ланцюга зірвався, шукав її, а потім прийшов до матері, очі сухі, страшні.
Це ти, мамо, тільки й сказав. Ти моє щастя згубила.
І теж поїхав. За чутками, знайшов свою Оленку в місті, одружились у них, донечка народилася. А до матері ні кроку. Ані листа, ані дзвінка. Ніби відрізало.
Марта спочатку гарчала. «І слава Богу, казала сусідкам. Не потрібна мені така невістка, а син, мабуть, не син, коли проміняв матір на спідницю». А сама раптом постаріла, зівяла. У своїй ідеальній хаті, чистій, як операційна, лишилася сама-насамоті. І ось тепер сидить переді мною, і вся її гордість, вся панська стать облетіла, як луска з цибулини. Залишилася лише стара, хвора, самотня жінка. Бумеранг, знаєте, він не зі зла летить він просто по колу йде та повертається туди, звідки його пустили.
І нікому я не потрібна, Іванівно, шепоче вона, а по щоці повзе перша, скупа сльоза. Хоч у петлю лізь.
Гріх таке говорити, Олексіївно, відповідаю суворо, а саму жалість душить. Життя дано, щоб жити, а не щоб у петлю. Давай я тобі укол зроблю, спина відпустить. А там побачимо.
Зробила укол, натерла їй спину пахучою маззю. Вона ніби трохи ожила, плечі розпрямила.
Дякую тобі, Іванівно, каже. Не сподівалася я від когось доброти дістати.
Пішла вона, а у мене на серці камінь. Лікую я людей, але є хвороби, від яких немає ні пігулок, ні уколів. Хвороба ця самотність. І лікується вона лише іншою людиною.
