Того дня до мене завітала жінка, яку я вже п’ять років не бачила на своєму порозі. Тамара Микитівна. У нас на Задніпров’ї її за очі називали «генеральшею».

Того дня прийшла до мене жінка, яку я вже пять років не бачила на порозі. Тетяна Миколаївна. У нас у Верхньому її за очі звали «паніматерою». Не за чоловіка-військового, ні, а за статність, за погляд гостріший за скальпель, і за гордовитість, якою можна було б тричі обнести наше село, як тином. Ходила завжди з прямою спиною, підборіддям догори, наче ступала не по нашій сільській багнюці, а по палацовому паркету. І ні з ким особливо не спілкувалася, кивне через плече і вся розмова.

А тепер стоїть на порозі мого фельдшерського пункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, але в очах така загнана туга. Хустку свою кольорову на самі брови натягнула, ніби сховатися хоче. Топтається, не рішається переступити поріг.

Заходь, Миколаївно, кажу їй лагідно. Чого в сінях холод розводиш? Бачу, не за цитрамоном прийшла.

Вона увійшла, на табуретку біля печі сіла, руки на коліна поклала. Руки в неї завжди доглянуті були, а тепер дивлюся шкіра суха, у тріщинах, пальці дріжать дрібно-дрібно. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею на стіл.

Пий, кажу. Душу зігрієш.

Вона взяла чашку, а в очах у неї сльози заблищали. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, ніби вода у криниці.

Зовсім одна я, Іванівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужий, надтреснутий. Сил моїх нема. Руку от торік підвернула, не зламала, слава Богу, але болить, бісова, ні дров принести, ні води. А спину ломить так, що ні зітхнути, ні охнути.

І потекла її скарга, як струмок весняний, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не її теперішню біду, а те, що пять років тому було. Згадую, як у її хаті, самій охайній у селі, сміх лунав. Син її єдиний, Олесь, красень і робітник, наречену привів. Марійку.

Дівчина була тихий янгол. Олесь її з міста привіз. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товста. Руки до всякої роботи звиклі, хоч і тоненькі. За що вона Олесю сподобалася зрозуміло. А от чому Тетяні не вгодила цього ніхто в селі не розумів.

А не вгодила і все. Від першого дня Миколаївна її їсти почала. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Городину прополе «всю кропиву на щі вирвала, безрука».

Олесь спочатку заступався, а потім здався. Він же мамин синок був, все життя під її крилом. Метушився між ними, як осиковий лист на вітрі. А Марійка мовчала. Тільки худнула і блідла з кожним днем. Я її якось коло криниці зустріла, дивлюся а в неї очі на мокрому місці.

Чого ж ти, доню, питаю, терпиш?

А вона мені так гірко посміхнулася:

А куди ж мені дітися, тіто Олю? Люблю ж я його. Може, звикне вона до мене, помилується

Не помилувалася. Останньою краплею стала стара вишита скатертина, яку ще мати Тетяни робила. Марійка її необачно випрала, і трішки узір полиняв. Ох, що тоді було Крику було на всю вулицю.

Тієї ж ночі Марійка й пішла. Тихо, без слів. Олесь зранку як з ланцюга зірвався, шукав її, а потім прийшов до матері, очі сухі, страшні.

Це ти, мамо, сказав він тільки. Ти моє щастя вбила.

І теж поїхав. За чутками, знайшов свою Марійку в місті, одружилися, донечка в них народилася. А до матері ні кроку. Ні листа, ні дзвінка. Наче відрізало.

Тетяна спочатку пишалася. «І слава Богу, казала сусідкам. Не потрібна мені така невістка, а син, мабуть, не син, коли проміняв матір на спідницю». А сама раптом постаріла, зівяла. У своїй ідеальній, чистій, як операційна, хаті залишилася сама-насамоті. І ось тепер сидить переді мною, і вся її гордовитість, вся паніматерина стать, облетіла, як луска з цибулини. Залишилася лише стара, хвора, самотня жінка. Бумеранг же він не зі зла летить він просто по колу ходить і повертається туди, звідки його запустили.

І нікому я не потрібна, Іванівно, шепоче вона, а по щоці повзе перша, скупа сльоза. Хоч у петлю лізь.

Гріх таке казати, Миколаївно, відповідаю строго, а саму жалость давить. Життя дано, щоб жити, а не щоб у петлю. Давай я тобі укол зроблю, спину відпустить. А там побачимо.

Зробила укол, розтерла їй спину пахучою маззю. Вона ніби трохи ожила, плечі розпрямила.

Дякую тобі, Іванівно, каже. Не сподівалася я від когось доброти дочекатися.

Пішла вона, а в мені на серці камінь. Лікую-то я лікую,

Оцініть статтю
Дюшес
Того дня до мене завітала жінка, яку я вже п’ять років не бачила на своєму порозі. Тамара Микитівна. У нас на Задніпров’ї її за очі називали «генеральшею».
Дюшес
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.