Того дня прийшла до мене жінка, яку я вже пять років не бачила на порозі. Тетяна Миколаївна. У нас у Верхньому її за очі звали «паніматерою». Не за чоловіка-військового, ні, а за статність, за погляд гостріший за скальпель, і за гордовитість, якою можна було б тричі обнести наше село, як тином. Ходила завжди з прямою спиною, підборіддям догори, наче ступала не по нашій сільській багнюці, а по палацовому паркету. І ні з ким особливо не спілкувалася, кивне через плече і вся розмова.
А тепер стоїть на порозі мого фельдшерського пункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, але в очах така загнана туга. Хустку свою кольорову на самі брови натягнула, ніби сховатися хоче. Топтається, не рішається переступити поріг.
Заходь, Миколаївно, кажу їй лагідно. Чого в сінях холод розводиш? Бачу, не за цитрамоном прийшла.
Вона увійшла, на табуретку біля печі сіла, руки на коліна поклала. Руки в неї завжди доглянуті були, а тепер дивлюся шкіра суха, у тріщинах, пальці дріжать дрібно-дрібно. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею на стіл.
Пий, кажу. Душу зігрієш.
Вона взяла чашку, а в очах у неї сльози заблищали. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, ніби вода у криниці.
Зовсім одна я, Іванівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужий, надтреснутий. Сил моїх нема. Руку от торік підвернула, не зламала, слава Богу, але болить, бісова, ні дров принести, ні води. А спину ломить так, що ні зітхнути, ні охнути.
І потекла її скарга, як струмок весняний, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не її теперішню біду, а те, що пять років тому було. Згадую, як у її хаті, самій охайній у селі, сміх лунав. Син її єдиний, Олесь, красень і робітник, наречену привів. Марійку.
Дівчина була тихий янгол. Олесь її з міста привіз. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товста. Руки до всякої роботи звиклі, хоч і тоненькі. За що вона Олесю сподобалася зрозуміло. А от чому Тетяні не вгодила цього ніхто в селі не розумів.
А не вгодила і все. Від першого дня Миколаївна її їсти почала. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Городину прополе «всю кропиву на щі вирвала, безрука».
Олесь спочатку заступався, а потім здався. Він же мамин синок був, все життя під її крилом. Метушився між ними, як осиковий лист на вітрі. А Марійка мовчала. Тільки худнула і блідла з кожним днем. Я її якось коло криниці зустріла, дивлюся а в неї очі на мокрому місці.
Чого ж ти, доню, питаю, терпиш?
А вона мені так гірко посміхнулася:
А куди ж мені дітися, тіто Олю? Люблю ж я його. Може, звикне вона до мене, помилується
Не помилувалася. Останньою краплею стала стара вишита скатертина, яку ще мати Тетяни робила. Марійка її необачно випрала, і трішки узір полиняв. Ох, що тоді було Крику було на всю вулицю.
Тієї ж ночі Марійка й пішла. Тихо, без слів. Олесь зранку як з ланцюга зірвався, шукав її, а потім прийшов до матері, очі сухі, страшні.
Це ти, мамо, сказав він тільки. Ти моє щастя вбила.
І теж поїхав. За чутками, знайшов свою Марійку в місті, одружилися, донечка в них народилася. А до матері ні кроку. Ні листа, ні дзвінка. Наче відрізало.
Тетяна спочатку пишалася. «І слава Богу, казала сусідкам. Не потрібна мені така невістка, а син, мабуть, не син, коли проміняв матір на спідницю». А сама раптом постаріла, зівяла. У своїй ідеальній, чистій, як операційна, хаті залишилася сама-насамоті. І ось тепер сидить переді мною, і вся її гордовитість, вся паніматерина стать, облетіла, як луска з цибулини. Залишилася лише стара, хвора, самотня жінка. Бумеранг же він не зі зла летить він просто по колу ходить і повертається туди, звідки його запустили.
І нікому я не потрібна, Іванівно, шепоче вона, а по щоці повзе перша, скупа сльоза. Хоч у петлю лізь.
Гріх таке казати, Миколаївно, відповідаю строго, а саму жалость давить. Життя дано, щоб жити, а не щоб у петлю. Давай я тобі укол зроблю, спину відпустить. А там побачимо.
Зробила укол, розтерла їй спину пахучою маззю. Вона ніби трохи ожила, плечі розпрямила.
Дякую тобі, Іванівно, каже. Не сподівалася я від когось доброти дочекатися.
Пішла вона, а в мені на серці камінь. Лікую-то я лікую,
