Того дня до мене прийшла жінка, яку я вже років пять не бачила на своєму порозі. Тетяна Миколаївна. У нас у Вересні її за очі звали «паніматкою». Не за чоловіка-військового, ні, а за статність, за погляд колючий, що гостріший за будь-який скальпель, і за гординю, якою можна було б огородити наше село тричі, як тином. Ходила завжди з прямою спиною, підборіддям угору, ніби ступала не нашою сільською брудною дорогою, а палацовим паркетом. І ні з ким особливо не водилася, тільки кинене через плече і вся розмова.
А от тепер стоїть на порозі мого лікарського пункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, як завжди, але в очах така пригнічена туга. Хустку свою кольорову на самі брови натягла, ніби хотіла сховатися. Мовчить, вагається, не наважується переступити поріг.
Заходь, Миколаївно, кажу їй лагідно. Чого в сінях холод розводиш? Бачу, не за аспірином прийшла.
Вона увійшла, сіла на табуретку біля печі, руки на коліна поклала. Руки в неї завжди доглянуті були, а тепер дивлюся шкіра суха, потріскана, пальці дрібно-дрібно тремтять. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй свого чаю з мятою та липою. Поставила перед нею на стіл.
Пий, кажу. Душу зігрієш.
Вона взяла чашку, а в очах у неї сльози заблищали. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, ніби вода у криниці.
Зовсім я самотня, Семенівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужий, надламаний. Сил уже нема. Руку он учора вивернула, слава Богу, не зламала, але болить, лиха година, ні дров принести, ні води. А спину ломить так, що й зітхнути не можу.
І потекла її скарга, як струмок весняний, каламутний і гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не її теперішню біду, а те, що було пять років тому. Згадую, як у її хаті, самій охайній у селі, лунав сміх. Її єдиний син, Олексій, гарний і роботящий, привів наречену. Оленку.
Дівчина була тихий янгол. Олексій привіз її з міста. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товста. Руки до всякої роботи призвичаєні, хоч і тоненькі. За що вона Олексію сподобалася зрозуміло. А от чому Тетяні не вгодила цього ніхто в селі не міг збагнути.
А не вгодила і все. Від першого дня Миколаївна її поїдом їла. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Город прополе «усю кропиву для щей вирвала, невміха».
Олексій спочатку заступався, а потім принишк. Він таки маминий синок був, все життя під її крилом. Кидався між ними, як осинове листя на вітрі. А Оленка мовчала. Тільки худнула і блідла з кожним днем. Я її якось зустріла біля криниці, дивлюся а в неї очі на мокрому місці.
Що ж ти, доню, питаю, терпиш?
А вона мені усміхнулася так гірко:
А куди ж мені дітися, тіто Варю? Люблю його. Може, звикне вона до мене, змилується
Не змилувалася. Останньою краплею стала стара вишита скатерка, яку ще мати Тетяни робила. Оленка її необачно постирала, і візерунок трохи зівяв. Ох, що тоді було Крику було на всю вулицю.
Тієї ж ночі Олена й пішла. Тихо, без слів. Олексій зранку як з ланцюга зірвався, шукав її, а потім прийшов до матері, очі сухі, страшні.
Це ти, мамо, лише сказав. Ти моє щастя згубила.
І теж поїхав. За чутками, таки знайшов свою Олену в місті, одружилися, донечка у них народилася. А до матері ні кроку. Ні листа, ні дзвінка. Ніби відрізало.
Тетяна спочатку хорохорилася. «І слава Богу, казала сусідкам. Не потрібна мені така невістка, а й син, мабуть, не син, якщо матір на спідницю проміняв». А сама враз постаріла, зівяла. У своїй ідеальній, чистій, як операційна, хаті залишилася сама-самісінька. І ось тепер сидить переді мною, і вся її гордість, вся паніматчина стать, облетіла, як лушпиння з цибулини. Залишилася лише стара, хвора, самотня жінка. Бумеранг-то він не зі зла летить, він просто по колу ходить і повертається туди, звідки його запустили.
І нікому я не потрібна, Семенівно, шепоче вона, а по щоках повзе перша, скупа сльоза. Хіба що в петлю.
Гріх таке казати, Миколаївно, відповідаю суворо, а саму жалость душить. Життя дано, щоб жити, а не щоб у петлю. Давай я тобі укол зроблю, спина відпустить. А там побачимо.
Зробила укол, розтерла їй спину пахучою маззю. Вона ніби трохи ожила, плечі розпрямила.
Дякую тобі, Семенівно, каже. Не сподівалася я від когось доброти дістати.
