Того дня до мене завітала жінка, яку я вже п’ять років не бачила на своєму порозі

Того дня до мене прийшла жінка, яку я вже років пять не бачила на своєму порозі. Тетяна Миколаївна. У нас у Вересні її за очі звали «паніматкою». Не за чоловіка-військового, ні, а за статність, за погляд колючий, що гостріший за будь-який скальпель, і за гординю, якою можна було б огородити наше село тричі, як тином. Ходила завжди з прямою спиною, підборіддям угору, ніби ступала не нашою сільською брудною дорогою, а палацовим паркетом. І ні з ким особливо не водилася, тільки кинене через плече і вся розмова.

А от тепер стоїть на порозі мого лікарського пункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, як завжди, але в очах така пригнічена туга. Хустку свою кольорову на самі брови натягла, ніби хотіла сховатися. Мовчить, вагається, не наважується переступити поріг.

Заходь, Миколаївно, кажу їй лагідно. Чого в сінях холод розводиш? Бачу, не за аспірином прийшла.

Вона увійшла, сіла на табуретку біля печі, руки на коліна поклала. Руки в неї завжди доглянуті були, а тепер дивлюся шкіра суха, потріскана, пальці дрібно-дрібно тремтять. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй свого чаю з мятою та липою. Поставила перед нею на стіл.

Пий, кажу. Душу зігрієш.

Вона взяла чашку, а в очах у неї сльози заблищали. Не покотилися, ні, гордість не пустила, а так і стояли, ніби вода у криниці.

Зовсім я самотня, Семенівно, видихнула вона нарешті, і голос був чужий, надламаний. Сил уже нема. Руку он учора вивернула, слава Богу, не зламала, але болить, лиха година, ні дров принести, ні води. А спину ломить так, що й зітхнути не можу.

І потекла її скарга, як струмок весняний, каламутний і гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не її теперішню біду, а те, що було пять років тому. Згадую, як у її хаті, самій охайній у селі, лунав сміх. Її єдиний син, Олексій, гарний і роботящий, привів наречену. Оленку.

Дівчина була тихий янгол. Олексій привіз її з міста. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товста. Руки до всякої роботи призвичаєні, хоч і тоненькі. За що вона Олексію сподобалася зрозуміло. А от чому Тетяні не вгодила цього ніхто в селі не міг збагнути.

А не вгодила і все. Від першого дня Миколаївна її поїдом їла. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Город прополе «усю кропиву для щей вирвала, невміха».

Олексій спочатку заступався, а потім принишк. Він таки маминий синок був, все життя під її крилом. Кидався між ними, як осинове листя на вітрі. А Оленка мовчала. Тільки худнула і блідла з кожним днем. Я її якось зустріла біля криниці, дивлюся а в неї очі на мокрому місці.

Що ж ти, доню, питаю, терпиш?

А вона мені усміхнулася так гірко:

А куди ж мені дітися, тіто Варю? Люблю його. Може, звикне вона до мене, змилується

Не змилувалася. Останньою краплею стала стара вишита скатерка, яку ще мати Тетяни робила. Оленка її необачно постирала, і візерунок трохи зівяв. Ох, що тоді було Крику було на всю вулицю.

Тієї ж ночі Олена й пішла. Тихо, без слів. Олексій зранку як з ланцюга зірвався, шукав її, а потім прийшов до матері, очі сухі, страшні.

Це ти, мамо, лише сказав. Ти моє щастя згубила.

І теж поїхав. За чутками, таки знайшов свою Олену в місті, одружилися, донечка у них народилася. А до матері ні кроку. Ні листа, ні дзвінка. Ніби відрізало.

Тетяна спочатку хорохорилася. «І слава Богу, казала сусідкам. Не потрібна мені така невістка, а й син, мабуть, не син, якщо матір на спідницю проміняв». А сама враз постаріла, зівяла. У своїй ідеальній, чистій, як операційна, хаті залишилася сама-самісінька. І ось тепер сидить переді мною, і вся її гордість, вся паніматчина стать, облетіла, як лушпиння з цибулини. Залишилася лише стара, хвора, самотня жінка. Бумеранг-то він не зі зла летить, він просто по колу ходить і повертається туди, звідки його запустили.

І нікому я не потрібна, Семенівно, шепоче вона, а по щоках повзе перша, скупа сльоза. Хіба що в петлю.

Гріх таке казати, Миколаївно, відповідаю суворо, а саму жалость душить. Життя дано, щоб жити, а не щоб у петлю. Давай я тобі укол зроблю, спина відпустить. А там побачимо.

Зробила укол, розтерла їй спину пахучою маззю. Вона ніби трохи ожила, плечі розпрямила.

Дякую тобі, Семенівно, каже. Не сподівалася я від когось доброти дістати.

Оцініть статтю
Дюшес
Того дня до мене завітала жінка, яку я вже п’ять років не бачила на своєму порозі
Дюшес
Privacy Overview

This website uses cookies so that we can provide you with the best user experience possible. Cookie information is stored in your browser and performs functions such as recognising you when you return to our website and helping our team to understand which sections of the website you find most interesting and useful.