Я жила в невеличкому місті в приватному будинку. Це була хата моєї мами. Батька у мене не було ще з дитинства, він покинув нас з мамою, коли я була ще маленькою. Закінчивши школу, я вступила до педагогічного училища, а потім знову повернулася додому. Жили з мамою вдвох, допоки я не зустріла Юрка. Ми швидко знайшли спільну мову, подружилися, а потім почали зустрічатися. Коли я повідомила хлопцю, що вагітна, він мене одразу покинув, наче крізь землю провалився.
Мама мене підтримала у важку хвилину, тож тепер ми жили в трьох: я, мама та моя донечка Віка. Ми звикли все робити разом. Прибирали будинок, готували їсти, складали випраний одяг, дивилися сімейний фільм, пекли печиво та допомагали доньці з уроками.
Несподівано у наше життя наглянуло горе. Мами не стало. Будинок став для мене пустим й холодним. Я ніяк не змогла звикнути до того, що мами більше немає й тепер нас залишилося двоє. Так минув рік.
Одного разу у наше містечко переїхала молода подружня пара. Будинки біля нас пустували, тож ми з донечкою обзавелися сусідами. Може тепер стане веселіше. Максим та Ліна були не надто доброзичливими й привітними, на відміну від бабусі хлопця Ані.
Після знайомства з бабусею, ми подружилися. Вона була мила, тиха, приємна та дуже самотня. Мені щиро було шкода бабусю, тож кожного вечора я запрошувала її до нас в гості. Разом ми вечеряли, а потім слухали дивовижні історії із життя бабусі Ані.
Минув тиждень, а наша гостя жодного разу не прийшла. Я одразу зрозуміла, що щось сталося. Хоч із молодими сусідами подружитися не вдалося, я хвилювалася за бабу Аню, вирішила дізнатися, куди старенька поділася. Максим відкрив двері злий та похмурий. Зайти до будинку не запрошував, тож я одразу перейшла до справи:
-Де бабуся Аня, вона мала до нас прийти повечеряти?
-А тобі яка різниця, де їсть моя баба? Де вона не твоє діло! – хлопець голосно гримнув дверима перед моїм обличчям.
Сумна й сердита я повернулася додому. Щоб донька не турбувалася, сказала бабуся завітає до нас на наступному тижні. Сама вирішила знайти пропажу.
Вранці зателефонувала до лікарні, моя подруга там працювала медичною сестрою, запитала чи не поступала до них бабуся, на ім’я Анна. Моя здогадка підтвердилася, старенька в лікарні. Подружка розповіла, що за тиждень до неї ніхто не навідувався, грошей на лікування бабка немає, поки їй дають ліки, які виділяє держава безплатно.
Того ж дня ми з донькою навідували бабку Аню. Привезли їй домашніх гостинців, купили фруктів та спекли її улюблений вишневий пиріг. Старенька була рада нас побачити, навіть почала плакати від щастя, що вона ще комусь потрібна. Після розмови з лікарем стало зрозуміло, що бабусі потрібен догляд та ліки. Після лікарні, завела доньку в садочок, а сама знову попрямувала до сусідів. Чекати запрошення не стала, зайшла в будинок й розповіла Максиму все, що про них думаю.Молодята дали зрозуміти, що бабуся їм не потрібна й забирати її з лікарні вони наміру не мають.
Додому до онука бабка не повернулася, ми запропонували жити у нас. Максим зі своєї Ліною посварилися й роз’їхалися хто, куди.
З приходом у наш дім Аня повеселішала. Допомагала мені по господарству, сиділа з донькою, коли мені потрібно було кудись відлучитися, й була прекрасним порадником й міцною опорою. Я рада, що в нашому житті з’явилася ця світла людина.
