ТОЙ САМИЙ БЕРЕЗЕНЬ

ТОЙ САМИЙ БЕРЕЗЕНЬ
Березень це не просто місяць, це щорічне випробування на міцність нервів.
Особливо якщо твої почуття такі ж непередбачувані, як погода за вікном: чи то весна, чи то кінець світу, чи то хтось просто розлив сіру фарбу на весь Київ.
Любов Олега та Лесі почалася саме в березні і це пояснювало все.
Інші закохані знайомилися під танець тихих каштанових пелюсток, а ці двоє зустрілись, коли Олег випадково облив Лесю водою з калюжі, а вона, замість сліз, вправно кинула йому у лобове скло розтоплений грудку снігу, в якій, за відчуттями Олега, був захований цеглиний уламок.
Це була любов із першого рикошету.
Березень у їхньому місті був часом, коли романтика виходить на вулиці у гумових чоботях.
Пішли прогулятися?
з ніжністю шепоче Олег у слухавку.
У мене ж човна немає, логічно відповідає Леся.
Я тебе понесу на спині.
Зрештою їхні побачення нагадували тренування десанту в болоті.
Олег з героїчним виглядом переніс Лесю через озера талої каші, а вона тримала над ним парасолю, яка так і рвалася полетіти в бік Одеси разом з їхніми надіями на сухе взуття.
Знаєш, хлюпаючи правим чоботом, філософствує Олег, в цьому і є глибина почуттів.
Ми зараз як ті дві качки в парку.
Качки вже давно полетіли в теплі краї, Олег.
Ми зараз як два ображені пінгвіни, які промахнулися повз Антарктиду.
Їх дивна любов проявлялась у дрібницях.
Справжні почуття в березні це не каблучка у келиху шампанського (у ньому все одно плавала би крижинка), а остання таблетка «Грипостопу», розділена навпіл.
Це тобі, урочисто промовив Олег, простягаючи половинку жовтого порошку.
Від душі відриваю.
А чому вона в шерсті від кота?
Це приправа.
Для імунітету.
Леся дивилася на нього в кумедній шапці з помпоном, з червоним носом і божевільним блиском у очах і розуміла: оце воно.
Той самий «код Всесвіту», який дав збій і поєднав двох, здатних сміятися навіть при температурі (що, як відомо, для чоловіка майже кінець світу).
Найбільш романтичний момент стався в кінці місяця.
Нарешті виглянуло сонце, і стало видно все, що зима так ретельно ховала під снігом.
Київ виглядав як декорації до фільму про повстання комунальників.
Вони стояли на мосту.
Вітер рвав Олегу куртку, дув з силою тридцять метрів на секунду.
Леся, почав він, намагаючись перекричати галас весни, я хотів сказати…
Ти для мене як…
як перша проліска!
Така ж бліда і прориваєшся крізь сміття?
уточнила Леся, поправляючи шарф, який вже тричі обмотав її голову.
Олег зніяковів.
Ні.
Така ж стійка.
Незважаючи на цей клятий березень, ти все ще зі мною.
Навіть після того, як я впустив твій телефон у сніг, який виявився калюжею.
Леся подивилася на нього, чхнула (синхронно з проїжджаючим трамваєм) і розсміялася.
Добре, герой-проліска.
Ходімо додому.
Я купила кіло лимонів і знайшла рецепт глінтвейну.
Якщо переживемо це неділю, я офіційно визнаю нашу любов історичною памяткою.
Вони йшли вулицею, оминаючи айсберги на тротуарах.
Це була дуже глибока любов.
Глибока рівно по коліно саме стільки води було у їхньому підїзді.
Але їм було байдуже.
Бо у «той самий березень» важливо не те, наскільки чисті твої чоботи, а чия руку ти міцно стискаєш, доки обоє ковзають до неминучого квітня…
Минув ще рік.
Настав новий «той самий березень».
Місто знову стало декораціями до фільму «Водний світ», знятого на бюджет 3 гривні.
Олег і Леся стояли перед величезною калюжею, яка за ніч захопила їхній двір.
Сусіди тулились до парканів, намагаючись пройти по краю льоду, а якийсь пенсіонер з надією дивився в небо, очікуючи якщо не рятувального гелікоптера, то бодай голуба з оливковою гілкою.
Олег, Леся подивилася на свої новенькі білі кросівки, які купила в пориві невиправданого оптимізму.
Ми ж дорослі люди.
В нас іпотека, робота і річний звіт.
Ми не можемо просто взяти і…
Можемо, перебив її Олег.
З-за спини, ніби фокусник, він витягнув дві яскраво-жовті гумові чоботи з принтом веселих каченят.
Я купив їх учора.
Твій розмір.
Леся зітхнула.
Це була та сама «глибока любов», коли твій партнер знає не тільки розмір твоєї ноги, але й ступінь твоєї готовності до абсурду.
За декілька хвилин вони вже стояли в центрі калюжі.
Вода весело хлюпала, сонце відбивалося в брудних крижинах, а перехожі дивилися на них, як на втеклих з дуже доброї, але дуже закритої установи.
Знаєш, Леся підстрибнула, піднявши фонтан бризок, що орошив сусіда в норковій шапці.
Це найкращий старт весни.
Це код «Жовта качка», серйозно відповів Олег.
Всесвіт намагався втопити нас у депресії, але у нас непромокальні пяти.
Вони стояли посеред весняного хаосу безглузді, мокрі, але абсолютно синхронні.
Це була дивна любов, зрозуміла тільки тим, хто вміє знаходити дно там, де всі бачать лише грязюку.
Олег обійняв її, і в ту мить сонце пригріло так, що їхні куртки почали випускати легкий пар.
Ми горимо, помітила Леся.
Ні, усміхнувся Олег.
Ми просто нарешті прогрілися до потрібної температури.
В цей самий березень вони зрозуміли головне: якщо життя підсовує тобі калюжі купи найяскравіші чоботи і навчися у них танцюватиЇхні чоботи тихо шурхотіли по воді, поки місто відкривало березневі сюрпризи.
Але в самій середині калюжі, серед сміху й віддзеркалень сонця, Олег і Леся вже знали весна приходить не з пролісками й не з чистими тротуарами, а там, де хтось готовий стрибати у тебе в серце прямо в гумових каченятках.
І коли навколо все було мокре, прохолодне й абсурдне, саме тоді вони вірили: жодного березня не треба боятися, якщо твій Всесвіт уміє хлюпати разом з тобою.
Весна для них починалася завжди тут у тому самому березні, у калюжі, де сміх звучить голосніше, ніж трамвай, а любов міцніша навіть за водостійкі чоботи.