Вийшла я заміж, як говорять, по зальоту. Народилася донька, коли мені виповнилося вісімнадцять років. Сама молода і вже дитина. Та чоловік у мене гарний, підтримував у тяжкі хвилини. Удвох справилися. Тим більше, що Єгор старший від мене на сім років. На той час вже працював, і ми без бабусь і дідусів виховували нашу донечку. Коли Мілана пішла в перший клас, я нарешті влаштувалася на роботу. Але розуміла, щоб знайти гарну роботу, потрібно вчитися.
Зайнялася собою, поступила на заочне відділення на економіста. Вчилася і працювала, донька підростала. Згодом перейшла працювати на більше оплачувану роботу. Все в нас добре, Мілана росла. Незчулися, як уже закінчила школу. Вчитися поїхала в столицю, а ми з чоловіком залишилися удвох. Тихо у квартирі, незвично. Але приходиться змиритися. Адже всі діти виростають, їдуть вчитися, чи працювати, але вже самостійно.
На роботі в нас захворіла начальниця. В той день призначено відвідати дитячий будинок. Благодійні внески перераховували, і разом возили подарунки дітям. Інга Віталіївна зателефонувала мені, просила, щоб я замість неї поїхала разом із делегацією. Погодилася, адже все одно комусь потрібно бути присутнім. Коли проходили коридором в дитячому будинку, мене хтось потягнув за спідницю. Я оглянулася. Поряд стояв хлопчик років п’яти. Він не відпускав спідницю і намагався щось сказати.
Я присіла біля нього:
– Тьотю, вам хлопчик потрібен? Візьміть мене.
Я дивилася на дитину і сльози стояли в очах. Такий маленький, а погляд сумний, сумний. Коли ми пішли далі, начальниця, Ірина Григорівна мені шепнула, щоб я не звертала уваги. Тут усі дітки чекають, поки прийдуть по них. Я розпитала, що то за хлопчик. Ірина Григорівна розповіла, що він у них два роки. Батьків збила машина, а маленького Віталіка родичі не побажали взяти до себе.
Вдома розповіла чоловіку про Віталіка, про його сумний погляд. Запитала, між іншим, можливо і правда взяти його на виховання? Мілана навчається, вдома буває не часто, а я б залюбки виховувала Віталіка. Єгор проти. Він не розуміє, як це виховувати зовсім чужу дитину. Та я все-таки умовила його піти подивитися на хлопчика, чоловік погодився.
Коли хлопчик знову побачив мене, в його очах промайнула надія, а я вже твердо знала, що без нього не повернуся. Єгор спочатку з прохолодою, а потім вже з цікавістю спілкувався з хлопчиком. Нам дозволили брати його на вихідні, поки збираємо документи. На той час, що дозволили забрати Віталія додому, Єгор із хлопчиком подружилися. Мілана приїхала познайомитися з братом.
У нас знову сім’я. Мені немає часу задумуватися, як далі бути, адже поруч Віталік, наша радість і розрада. Мілана в столиці вийшла заміж, там і залишилися з чоловіком жити. До нас приїжджає не часто, але які радісні ті дні. Віталік не відходить від старшої сестрички і її чоловіка. А ми з Єгором милуємося з наших дітей.
