Це сталося недільним ранком. Я, як завжди, відправилась в магазин за продуктами. Коли вибирала в мішечок помідори, до мене хтось підійшов і почав сунути за рукави. Коли я повернула очі, то побачила якогось брудненького хлопчину, що виглядав приблизно на років шість.
– Тьотю, може, вам потрібен малюк?
Мені далеко за 40, живу сама, своє кохання не зустріла, тож і діток не маю. Всі ці роки я мріяла про малюка, та лікарі сказали, що у мене не може бути дітей. Від цього стало гірко на душі. А серце продовжувало вірити у якесь диво.
– Тітко, чому ви мовчите? Вам потрібен малюк? – сказав незнайомий хлопчина простягаючи до мене покривало, в якому лежало дитя.
– Як тебе звуть, хлопче?
– Мене звуть Григорій. А ось це мій брат і його звуть Назаром.
– І як же так ти мені його віддаєш?
– Я не маю чим годувати його. Малому всього 3 місяці, він не їсть дорослу їжу, а на інше у мене немає коштів.
– А мене звуть Ірина. А як же твої батьки? Вони не проти, що ти віддаєш його?
– Та в нас є лише мама, а вона не надто любить брата. Він часто плаче, кричить. А сама вона вже декілька днів не бачила нас.
Я відразу зрозуміла, що це діти із неблагополучної сім’ї. На той момент я не могла не думати про те, що сам Господь послав мені їх.
– Гришо, тоді давай ми підемо разом до вашої хати і запитаємо дозволу у матері, а тоді будемо щось вирішувати.
– Ну, йдемо. Тут іти недалеко.
На очах хлопця чомусь виступили сльози.
– Ей, чи чого? Що сталося?
– Насправді мені так жаль віддавати його, але якщо не ви заберете брата, то служби опіки. В дитячому будинку йому буде набагато гірше, ніж у вас.
– Ну тоді ти можеш теж піти жити до мене, аби не сумувати за Назарчиком.
– Хіба так можна?
– Звичайно, можна. Але чи не жаль тобі залишати свою маму?
– Жаль, але жити з нею тяжко. Вона ніколи не буває в тверезому стані, годувати нас не хоче, а інколи виганяє нас на вулицю, якщо до неї приходять друзі по чарці.
По моїх щоках теж прокотилися сльози. Коли ми підійшли до будинку, на порозі сиділа жінка. По її зовнішньому вигляду можна було сказати, що вона п’є вже декілька років підряд. Мені здалося, що подібні люди віддають дітей за чарку.
– Я хочу всиновити обох ваших дітей.
– А скільки грошей ти мені даси за них?
– А скільки вам треба?
– Хочу дев’ять тисяч,
– Згода! Але кошти будуть лише після того, як ми оформимо всі документи. А діти прямо зараз підуть зі мною.
– Та нехай ідуть куди хочуть. Ти головне гроші не забудь. Дев’ять тисяч! Як домовилися!
Всю цю розмову я додумалася записати на телефон. Тож відразу попрямувала із записом до опікунської служби.
Комісія відразу позбавила батьківських прав ту жінку і ми почали оформлення документів. Працівники опіки наголосили, аби ніяких грошей я їй не передавала, та все ж вирішила не порушувати обіцянку. Гроші приходять і відходять, а мамою тепер я залишусь назавжди.