Колись, давно, я, Оленка Маріївна, жила звичайним життям у під’їзді на Печерську в Києві. Робила я в державному офісі, а чоловік мій, Михайло, працював на заводі. Власна квартира — наш скарб, який ми «тягнули» роками: кредит у гривнях, комунальні платежі, ранкові та нічні зміни без відпочинку.
Свекруха моя, Ганна Петрівна, залишилася в селі Кузьміна Піч, а з нею — її донька, Оксана, яку я називала «зовиця». Усе було б мирно, коли б вони не вирішили, що наш дім — це їхній «вихідний курорт». Спершу все звучало мило:
— Приїдемо до вас у суботу, — заявила вона.
— Та ненадовго, — відповіла я, хоча «ненадовго» для них означало ночівлю; «заскочимо» — з великими мішками, порожніми каструлями та очікуванням великого застілля.
Кожен вихідний повторювався: я, втомлена після довгої змінної роботи, кинулась по магазинах, готувала, мила, накривала стіл і усміхалась, а потім ще до опівночі мила посуд і прибирала. Ганна Петрівна сиділа і коментувала:
— Чому в салаті немає кукурудзи?
— Я люблю борщ наваристіший.
— У нас у селі так не роблять.
Оксана додавала:
— Ой, я так втомилась з дороги.
— А десерту нема?
Ніколи не прозвучало «Дякую» чи «Може, допоможу?». Одна ніч я не витримала:
— Я не прислуга, — сказала я Михайлу, — і не хочу кожні вихідні обслуговувати твою родину.
— Може, треба щось змінити, — відповів він.
І тоді з’явилась ідея.
Наступного разу Ганна Петрівна телефонувала:
— Ми в суботу до вас їдемо.
— Ой, у нас вже є плани на вихідні, — відповіла спокійно.
— Які ще плани?
— Та свої.
Знаєте, що стало? Ми дійсно поїхали, та не «у плани», а до Ганни Петрівни. У суботу вранці ми з Михайлом стоїмо у її подвір’ї. Вона відкриває двері — і замерзає.
— Що це таке?!
— А ми до вас у гості. Ненадовго.
— Треба ж попереджати, я нічого не готувала! Ви знаєте, скільки це коштує — приймати гостей!
Я подивилась на неї і спокійно відповіла:
— Ось бачите, я так живу щовихідних.
— То ти мене провчити вирішила? — вигукнула вона. — Нахаба!
Кричання таке піднялося, що весь під’їзд озирнувся, і ми, облізши, повернулися додому.
А що найцікавіше? Відтоді жодного візиту без запрошення. Жодних «заскочимо» і вихідних у мене на кухні. Іноді, щоб вас зрозуміли, треба лише показати, як це — стояти на вашому місці.
Як вважаєте, чи правильно я вчинила? Що б ви робили в такій ситуації?
