Третя спроба
Соломія переодягнула білий халат, сіла за стіл і відкинулася на спинку крісла. Вона заплющила очі, намагаючись заспокоїтися та налаштуватися на робочий лад. У двері постукали. «Хто там ще?» — зітхнула про себе Соломія Володимирівна. — «От нетерплячі, не дадуть у себе бути, лізуть…»
Не дочекавшись її відповіді, двері трохи відчинилися, і в щілину просунулася чоловіча голова.
— Можна?
Соломія Володимирівна суворо подивилася на нього.
— Прийом з двох годин, — відрізала вона і зробила вигляд, що читає якийсь дуже важливий документ.
Через деякий час вона косилася на двері. Голова чоловіка досі стирчала у прорізі.
— Я ж вам сказала… — почала вона з роздратуванням, але голова не зникла.
— Та вже два, — сказав чоловік і кивнув у бік годинника, що висів між двома вікнами.
Глянувши на стінний годинник, Соломія Володимирівна побачила, що велика стрілка дійсно стояла на дванадцятій, готова рушати далі. Час починати прийом. І без того поганий настрій зіпсувався остаточно.
— Заходьте, — зітхнула вона.
Двері відчинилися ширше, і в кабінет увійшов чоловік. Вона окинула його звичним, професійним поглядом, поки він ішов до її столу. На хворого явно не схожий. Підтягнутий, доглянутий, охайно підстрижений, вигляд квітучий, слідів страждань від болю на широкому обличчі не помітно.
— Прізвище? — спитала Соломія Володимирівна і потягнулася до папки з картками на краю столу.
— Шевченко Іван Петрович.
Чоловік сів на стілець, відкинувся на спинку, поклав лікоть на край столу. Ця його поза остаточно вивела Соломію з себе. «От розвалився, ніби вдома», — подумала вона.
Вона знайшла його тоненьку картку в стосі, відкрила. Всього два записи від окуліста.
— Слухаю вас, — неохоче сказала Соломія Володимирівна і приготувалася відправити здорового пацієнта геть.
— Я, лікарю, погано сплю. Удень на роботі позіхаю, а вночі — ані в око. Або засну, але опівночі прокинуся і муру до ранку.
— І давно це?
— Другий місяць, як дружина повернулася. Пішла до коханця, я вже заспокоївся, а вона назад. І вигнати не можу, дитина в нас. Донька.
— Облиште подробиці. Ось направлення на флюорографію та аналізи. Зробите — прийдете.
— А без цього не можна? — щиро здивувався пацієнт.
— Ви вкрай рідко буваєте у поліклініці, диспансеризацію не проходили, так? Ось і пройдете зараз. Так треба. Хоч раз на рік обстежуватися треба.
— А потім до вас? А з безсонням мені що робити? — спитав Шевченко, вертячи в руках пачку направлень.
— Приберіть стрес з життя. Підете від дружини. Без неї ж спали, як я розумію? — відповіла Соломія.
— Та я б із радістю, але куди? Квартира у нас маленька, не розміняти. Дружина добровільно не піде, та й дитина знову ж. Батьків у мене вже немає. Не на орендоване ж житло у мої роки. Та й з якої статті? Випишіть мені якісь пігулки, і я піду.
Соломія неохоче дістала зі столу рецептурний бланк і почала виписувати легкий снодійний засіб.
— А ви самотня? Ну, тобто, не заміжня? Вигляд у вас не дуже. Теж проблеми замучили? — раптом спитав Шевченко.
Ручка в руці Соломії завмерла над бланком. «Що він собі дозволяє?»
— Вам яка справа? — різко відповіла вона.
— Просто спитав із співчуття. Лікарі теж люди, хворіють. Чоловік кинув?
Соломії хотілося сказати, що кинув він її давно, десять років тому. Знайшов собі молодшу і пішов, залишивши її з трьома дітьми. Правда, старший вже вилетів із гнізда, поїхав до Польщі працювати, там одружився і назад не планує. Програмістом працює, як і його батько. Це він заморочив голову хлопцю. Сам не встиг тоді виїхати, так хоча б сина проштовхнув.
Донька теж минулого року поїхала працювати до Києва і там залишилася. А молодший до недавна жив із нею. Але її надія на несамотню старость розвіялася. Донька переманила брата до столиці. Мовляв, нема тут чого робити, ніякого майбутнього. І сьогодні вранці, не зважаючи на її протести, він поїхав. Ніхто про неї не думає. А вона вже не молода, п’ятдесят, попереду маячить пенсія і самотність. Подруг у неї немає, батьків теж, пожалітися нікому.
Соломія відволПроходячи повз вітрину квітникаря, Соломія побачила своє відображення — посмішку, якої в її очах не було дуже давно.
