Третя спроба
Оксана перевдягнула білий халат, сіла за стіл і відкинулася на спинку крісла. Вона заплющила очі, намагаючись заспокоїтися і налаштуватися на робочий лад. У двері постукали. “Хто там ще? — зітхнула про себе Оксана Володимирівна. — Оце нетерплячі, не дадуть у себе побути, ломляться…”
Не дочекавшись її відповіді, двері відчинилися, і в щілину просунулася чоловіча голова.
— Можна?
Оксана Володимирівна суворо глянула на нього.
— Прийом з двох годин, — чітко вимовила вона і вдала, що читає якийсь дуже важливий документ.
Через деякий час вона косилася на двері. Голова чоловіка все ще стирчала у проході.
— Я ж вам українською сказала… — почала вона з роздратуванням, але голова не зникла.
— Та вже два, — сказав чоловік і кивнув у бік годинника, що висів між двома вікнами.
Оксана Володимирівна глянула на настінний годинник — велика стрілка справді стояла на дванадцятій. Час починати прийом. Її і без того поганий настрій остаточно зіпсувався.
— Заходьте, — зітхнувши, промовила вона.
Двері розчинилися ширше, і в кабінет увійшов чоловік. Вона окинула його звичним, професійним поглядом, поки він йшов до її столу. На хворого явно не схожий. Підтягнутий, доглянутий, охайно підстрижений, вигляд квітучий, жодних слідів страждань від болю чи поганого самопочуття на широкому обличчі.
— Прізвище? — спитала Оксана Володимирівна і простягнула руку до папки з картками на краю столу.
— Шевченко Іван Петрович.
Чоловік сів на стілець, відкинувся на спинку, поклав лікоть на край столу. Ця його поза остаточно вивела Оксану з себе. “От розвалився, наче вдома”, — подумала вона.
Вона знайшла його тоненьку картку, відкрила. Усього два записи від офтальмолога.
— Слухаю вас, — неохоче сказала Оксана Володимирівна і готова була відправити здорового пацієнта геть.
— Я, лікарко, погано сплю. Удень на роботі позіхаю, ледві лягаю — засинаю миттєво. А вночі — ані в одному оці сну. Або засинаю, але серед ночі прокидаюся і мучуся до ранку.
— І давно не спите?
— Другий місяць, як дружина повернулася. Пішла до коханця, тільки я заспокоївся — а вона назад. І вигнати не можу, дитина в нас є. Донька.
— Ощадіть мене від подробиць. Ось направлення на флюорографію та аналізи. Зробите — приходьте.
— А без цього не можна? — щиро здивувався пацієнт.
— Ви вкрай рідко буваєте у поліклініці, диспансеризацію не проходили, вірно? Ось і пройдете заодно. Так треба. Хоч раз на рік обстежуватися потрібно.
— А потім до вас? А з безсонням мені що робити? — спитав Шевченко, вертячи в руках пачку направлень.
— Приберіть стрес із життя. Пійдіть від дружини. Без неї ж спали, як розумію? — відповіла Оксана.
— Та я б із радістю, але куди? Квартира у нас невелика, не розміняти. Дружина добровільно не піде, та й дитина знову ж. Батьків у мене вже немає. Не на орендовану ж іти в мої роки. Та й з якої речі? Випишіть мені якісь пігулки, і я піду.
Оксана неохоче дістала зі столу рецептурний бланк і почала виписувати легке снодійне.
— А ви одна? Ну, тобто, не заміжня? Вигляд у вас не дуже. Вас теж проблеми замучили? — раптом спитав Шевченко.
Ручка в руці Оксани завмерла над бланком. “Що він собі дозволяє?”
— Вам яка справа? — різко відповіла вона.
— Так, із співчуття спитав. Лікарі теж люди, хворіють. Чоловік кинув?
Оксані хотілося сказати, що кинув він її давно, десять років тому. Знайшов собі молодшу і пішов, залишивши її з трьома дітьми. Правда, старший уже вилетів із гнізда, поїхав до Польщі працювати, там одружився і сюди повертатися не збирався. Працює програмістом, як і його батько. Це він запудрив хлопцеві голову. Самому не вдалося вчасно виїхати, то хоча б старшого проштовхнув.
Донька теж минулого року поїхала працювати до Києва і там залишилася. А молодший до недавна жив із нею. Але її надія на несамотню старость розвіялася. Донька переманила брата до Києва. Мовляв, нема чого тут робити, ніякого росту. І сьогодні вранці, попри її заперечення, він поїхав. Ніхто про неї не думає. А їй уже не сорок — п’ятдесят, попереду маячить пенсія і самотність. Подруг у неї немає, батьків теж, поскаржитися нікому.
Оксана відволеклася від своїх думок.
— Ось вам рецепт. А аналізи здайте і зробіть флюорографію. — Оксана підсунула рецепт до Шевченка.
— Дякую, — сказав чоловік, взявши бланк, але залишився сидіти.
— Ще щось? Якщо ні, то не затримуйте, там люди чекають. — Оксана кивнула у бік дверей.
— Так-так. Дякую, до побачення. — Шевченко нарешті встав і пішов до дверей. Оглянувся. Оксана не встигла відвести погля— Оксано Володимирівно, — почула вона свій голос, який прозвучав ніби здалеку, — давайте спробуємо ще раз, бо я чекав на вас все життя.
