Це сталося у звичайному супермаркеті у Львові. Люди поспішали своїми справами, візки брязкотіли, а повітря гуло від галасу. Серед цього буденного хаосу одна сцена особливо впала в очі літній жінці, яка стояла біля молочного відділу.
Вона помітила невисокого дідуся з сивими скронями і добрим, але втомленим поглядом. Він не поспішаючи штовхав перед собою візок, а поруч із ним розгортався справжній дитячий майданчик — його онук, років чотирьох, влаштовував цілий спектакль на весь магазин.
Хлопчик, наче потрапивши до країни дитячих бажань, вимагав усе й одразу. Цукерки, печиво, кольоровий йогурт, чіпси — його очі бігали по полицях, а руки хапали все, що під них підверталося. Він кричав, штовхався, навіть кинув пачку пластівців на підлогу й ображено подивився на діда, ніби той був винен у всіх несправедливостях світу.
Але дідусь… він залишався незворушним. Жодного роздратування, жодного докору. Лише тихий, майже шепітливий голос:
— Терпи, Славу. Скінчимо. Ти молодець. Залишилося трохи.
Хлопчик не заспокоювався. Наче вирвався на волю — хапав товари з полиць, розкидав їх, верещав. Кілька покупців озиралися з осудом, хтось заплющував очі, а хтось просто відходив далі.
А дідусь… все такий же спокійний.
— Тримайся, Славу. Ми вже біля каси. Трохи ще — і додому, — тихо продовжував він, наче гіпнотизуючи і дитину, і самого себе.
Біля каси істерика досягла піку — хлопчик кинув у касирку пакетик зефіру. Усі завмерли.
— Тихо, Славу, тихо… — знову промовив дідусь, піднімаючи зефір з підлоги. — Зроби вдих… видих… ти впораєшся, друже.
Літня жінка, яка спостерігала за цим видовищем від початку, не витримала. Її вразило, з якою стійкістю і теплотою чоловік переживав цей стрес.
Коли дідусь вийшов на вулицю й почав складати пакети у багажник своєї «Таврії», вона підійшла.
— Вибачте, — сказала вона, — не могла не підійти. Ви мене здивували своїм терпінням. Я б давно вже не витримала. Яка витримка! Хотіла б я мати хоча б половину вашої сили духу. Вашому онукові, Славу, дуже пощастило.
Чоловік раптом голосно засміявся.
— О, дякую, серденько, — відповів він, — але ви трохи помилилися. Я — Славу. А цей ураган — Максимко.
Жінка здивовано кліпотнула очима, а потім теж розсміялася.
І тільки тоді вона зрозуміла: увесь час у магазині цей дідусь не дитину вмовляв — він вмовляв себе самого. Вмовляв не зірватися, не підвищити голосу, не розлютитися. Він повторював не ім’я онука, а своє. Нагадував собі, що він дорослий, що має тримати себе в руках.
І в цьому — справжнє кохання. Не лише до онука, а й до себе. Бо в цьому житті нам усім іноді потрібен хтось, хто скаже: «Ти впораєшся. Ти молодець. Скоро кінець». Навіть якщо цей хтось — ти сам.
