Три дні без дзвінка
Ганна Михайлівна вчетверте за ранок підійшла до телефону, зняла слухавку, прислухалася до гудка й поклала назад. Апарат працював, отже, справа не в техніці. Вона глянула на годинник — пів на одинадцяту. Зазвичай Андрій дзвонив о дев’ятій, щойно приходив на роботу, але сьогодні мовчав уже третій день поспіль.
— Може, захворів? — пробурмотіла вона, витираючи пил із телефонного столика. — Чи може, у відрядження відправили?
Та син завжди попереджав про поїздки заздалегідь — це було їхньою негласною домовленістю. Ганна Михайлівна налила собі чаю, але він здався гірким, хоча цукру поклала як завжди. Сіла біля вікна, почала спостерігати за подвір’ям. Сусідка Марія Гнатівна розвішувала білизну, весело наспівуючи якусь пісеньку. У неї ж діти дзвонять щодня, онуки на вихідних приїжджають. А Андрій…
Телефон задзвонив різко, пронизливо. Ганна Михайлівна кинулася до нього, ледь не перекинувши стілець.
— Алло! Андрію?
— Вибачте, ви потрапили не туди, — почувся незнайомий жіночий голос.
— Ой, перепрошую…
Вона повільно поклала слухавку. Серце билося десь у горлі. От так зворушилася через якийсь дзвінок! Ганна Михайлівна повернулася до вікна, але вже не могла зосередитися на тому, що відбувалося у дворі. Думки плуталися, кожна гірша за попередню.
Андрій працював водієм у транспортній компанії, їздив областю, інколи й далі. А раптом аварія? У новинах постійно говорять про пригоди на дорогах. Ганна Михайлівна схопилася, почала ходити по кімнаті з кута в кут. Руки тремтіли, коли вона знову взяла слухавку й набрала номер сина.
— Абонент тимчасово недоступний, — відповів автоматичний голос.
— Господи, що ж сталося? — прошепотіла вона.
Пригадала, як тиждень тому вони посварилися. Дурниця, дріб’язок. Андрій прийшов у гості, вона почала розпитувати про його особисте життя — коли ж він нарешті одружиться, чому все відкладає. Син нахмурився, сказав, що ще не час, треба міцніше стати на ноги. А вона наполягала — у тридцять п’ять років уже пора родину заводити.
— Мам, відчепись, будь ласка, — сказав тоді Андрій стомлено. — У мене й без того клопотів повно.
— Які ще клопоти? На роботі все гаразд, квартира є, машина… Чого тобі не вистачає?
— Розуміння не вистачає, — буркнув він і пішов раніше, ніж зазвичай.
Ганна Михайлівна тоді образилася, увечір нудилася. А тепер шкодувала за кожне слово. Може, Андрій теж ображається й спеціально не дзвонить? Хоча ні, син не злопам’ятний, це вона знала напевно.
До обіду тривога стала нестерпною. Ганна Михайлівна зібралася й пішла до Марії Гнатівни, яка жила у сусідньому під’їзді. Сусідка зустріла її з подивом.
— Галю! Що трапилося? Вид у тебе якийсь…
— Марусю, можна до тебе? Зовсім занепала.
— Звісно, заходь. Чаю будеш?
Вони сіли на кухні. Ганна Михайлівна розповіла про свої переживання, а Марія Гнатівна слухала, час від часу похитуючи головою.
— Слухай, а ти до нього додому не ходила? — спитала вона зрештою.
— Як піду? У мене ключів немає. Та й якось не прийнято без запрошення…
— Та й що? Ти ж мати! Сходи, постукай у двері. Може, вдома сидить, захворів, температура, ось і не дзвонить.
— А якщо його немає?
— Тоді до сусідів постукаєш, запитаєш. Люди розумні, материнське серце вони знають.
Ганна Михайлівна задумалася. Ідея здавалася розумною, хоча й лякала. А що, якщо Андрій не сам? Раптом у нього хтось є, просто він не розповідає? Тоді вона опиниться у незручному становищі.
— Маруся, а може, краще зачекати? Раптом завтра подзвонить?
— Галю, ти ж сама кажеш — третій день мовчить. Це не схоже на нього. Краще переконатися, що все гаразд, ніж сидіти й накручувати себе.
Ввечері Ганна Михайлівна так і не наважилася йти до сина. Лягла спати, але сон не йшов. Вертілася до ранку, прислухаючись до кожного звуку. А раптом телефон задзвонить? Та апарат мовчав.
Вранці четвертого дня вона більше не могла терпіти. Зібралася й пішла за адресою, яку знала напам’ять. Андрій жив у новому районі, у дев’ятиповерхівці. Ганна Михайлівна піднялася на п’ятий поверх, постояла перед знайомими дверима, збираючи дух.
Натиснула дзвінок. Тиша. Почекала й натиснула ще раз. За дверима щось зашуршало, почулися кроки.
— Хто там? — почувся голос сина, хрипкий, стомлений.
— Андрію, це я, мама.
Довга пауза. Потім клацнули замки, двері відчинилися. Андрій стояв у домашніх капцях і м’ятої футболці, неголений, із зморщеним обличчям.
— Мам? Що трапилося?
— Андрійку! — Ганна Михайлівна зробила крок до нього, хотіла обійняти, але він відійшов.
— Заходь, — буркнув він і пройшов у кімнату.Але вже за кілька місяців у родини все налагодилося – Андрій знайшов себе в новому автосервісі, а Ганна Михайлівна знову почула його щоденні дзвінки й теплі слова «Мамо, у мене все добре».
