Три листи без зворотної адреси
Було тихо, ні вітру, ні шелесту листя, ні співу птахів — наче сама природа затаїлася у вічному спокої. Люди теж мовчали, стоячи біля відкритої труни та зіяючої поруч могили. Оксана тримала батька під руку. Він стояв збентежений, згорблений, вп’явши очі в маму.
Трохи осторонь стояли їхні родинні друзі: Марта та її чоловік Василь. Оксана знала їх із дитинства і кликала просто так. Марта час від часу підносила хусточку до очей, а її чоловік дивився крізь труну кудись у далечінь. Навпроти Оксани з батьком стояли троє колег із маминої роботи — з червоними носами та набряклими від сліз очима. Ще якісь люди, яких Оксана ніколи не бачила. Але якщо прийшли — значить, знали маму.
Більше ніхто не підходив, не прощався, не висловлював співчуття. Усе вже відбулося в морзі, там і відспівали. Усі просто стояли й чекали кінця церемонії.
Оксана знайшла поглядом двох могильників. Один, мабуть, старший, наче тільки й чекав цього, спитав поглядом: «Час?» Оксана ледве помітно кивнула. Час. Вони оживилися, взяли кришку, прислонену до дерева, і підійшли до труни.
— Усі попрощалися? Закриваємо, — сказав старший.
Але тут почувся тихий, але владний чоловічий голос:
— Заждіть!
Усі разом повернули голови в бік того, хто говорив. Високий широкоплечий чоловік у довгому чорному пальті та капелюсі з полями підійшов до труни. Робітники завмерли, тримаючи кришку. Чоловік поклав дві білі троянди й накрив долонею мамині руки, складені на грудях, наче хотів їх зігріти. Так він стояв кілька хвилин, а всі інші спостерігали, здогадуючись, хто це. Один із робітників покашляв, немов підганяючи його. Незнайомець відвів руку й відійшов убік. Робітники нарешті закрили труну, закріпили кришку гвинтами й опустили її в могилу. Оксана першою кинула жменю пухкої землі.
Поки робітники засипали могилу, Оксана шукала очима того чоловіка в капелюсі, але його вже не було. Коли над свіжою могилою встановили хрест з табличкою та вінки, люди поволі вирушили до виходу з кладовища. Оксана з батьком ще трохи постояли біля могили наодинці.
— Тату, підемо, — сказала Оксана, і батько слухняно подався за нею.
Дорогою вона все думала, хто це міг бути. Прийшов непомітно й так само зник. Незнайомець стояв, похиливши голову, поля капелюха закривали його обличчя. Оксана розгледіла лише чисто виголене підборіддя й окуляри, хоча з окулярами вона не була впевнена.
Поминки влаштували у кафе недалеко від дому. Оксані шматок не йшов у горло. Вона страшенно втомилася й хотіла лише одного — щоб усе скінчилося. Нарешті люди почали розходитися. Вони з батьком пішли останніми. Оксана, як і раніше, тримала батька під руку, а в іншій стискала мамин портрет у рамці — такий самий, як залишили на могилі.
— Як ти? — спитала вона батька.
Той лише кивнув.
— Тату, а хто той чоловік, що підійшов до мами на цвинтарі? — запитала вона.
— Звідки мені знати.
Оксані здалося, що у його голосі проказалося роздратування. Мовчки вони дійшли додому. У хаті пахло ліками й хворобою, хоча Оксана залишила всі вікна відкритими.
Батько одразу ліг на диван, заплющив очі. Оксана накрила його пледом, сіла поряд.
Глянула на двері у кімнату, де лежала мама. «Відмучилася», — повторила про себе Оксана слова майже всіх, хто прийшов на похорон. Відмучилися всі. Мама — від страшної, виснажливої хвороби. Оксана — від постійної тривоги й очікування кінця. Батько — від безсилля допомогти.
На очі набігли сльози. Оксана пішла на кухню, схилила голову на складені на столі руки й беззвучно заплакала.
Поступово біль притупилася. Оксана прибрала з кімнати, де лежала мама, усі ознаки її хвороби. Вона ходила до університету, але відчувала себе спустошеною й самотньою.
Батько весь час мовчав, ходив, шаркаючи тапцями по підлозі, як старий. Це шаркання й мовчання дратувало Оксану. Своїм виглядом він показував, як йому важко. А їй хіба легко? Вона втратила маму. На її крихкі плечі лягли всі турботи про дім і батька.
— Тату, що робити з маминим одягом? Він мені не підходить, — якось спитала вона, щоб змусити його заговорити.
— Не знаю. Віддай комусь.
Легко сказати. А кому? У вихідні вона вирішила розібрати мамині речі. Те, що новіше, залишила — потім придумає, кому віддати. Старе й зношене зібрала в мішок і винесла до смітника. Жалкувати не було чого, але було ніяково.
Розмір взуття в них із мамою теж не збігався. Старі черевики й чоботи вона залишила біля смітних бачків — може, комусь знадобляться. В одній із коробок Оксана знайшла зовсім новУ той вечір, коли Оксана сиділа біля вікна, дивлячись на зоряне небо, вона зрозуміла, що найглибші таємниці іноді варто залишати у минулому, бо справжнє життя — це те, що відбувається зараз, а не те, що могло б бути.
