Три нитки. Три долі
Що вона сказала? Олено, не почула я, що? Марія Данилівна нахилилася вперед і трохи в бік до подруги, Олени Павлівни.
Та почала докладно переказувати про що говорили мати та семирічна дівчинка, які щойно пройшли повз них.
Та хуліган у них у школі, а вона йому зауваження зробила…
Олена розповідає на цілу вулицю, а Марія уважно слухає, не перебиває, потім оглядається й знаходить очима ту саму дівчинку, киває їй услід.
Гарна, чистенька дівчинка. Тільки вже дуже мудра не по роках! підсумувала Марія.
Чому? дивується Марія Данилівна, бере подругу під руку і тягне вперед, бо світлофор давно зелений, а водії вже чекають, коли дві бабусі перейдуть дорогу.
Що? Не почула, Марусю, що? перепитує Олена, розгублено озирається, міцніше притискає до себе сумку й дрібно-дрібно крокує до тротуару.
Кажу, чому “мудра”? знову гучно повторює Марія.
Ааа… Та так.
Марія Данилівна не завжди любить пояснювати свої висновки чи лінь, чи їй здається, що й так усе зрозуміло.
Взялась була мала виправляти нечемного хлопця, повчає, виховує його? Не так це робиться розвязно хитає головою Марусю, а Олена зітхає. Інколи ця подруга нестерпна у своїй загадковості. Але без Марії цей світ, такий голосний і ніжно-барвистий, стає для Олени занадто складним.
Марія Данилівна та Олена Павлівна сусідки. Вони мешкають у невеличкому будиночку, що колись входив до складу старовинної садиби під Києвом. У кожної власний вхід просто з вулиці: сходів і ліфтів немає. Це та сама садиба, де колись був і панський дім, і потім гімназія, і різні творчі майстерні. Доля перетасувала все, а конюшню, що півколом обіймає дворик із липами, переробили під квартири. Більшість старожилів виїхали у тісну висотну забудову, а Марія з Оленою і ще одна подруга Ганна, міцно тримаються тут і кидають у смітник листи із пропозиціями викупу, обміну, ремонтів.
Фірми, приватні компанії, агентства для всіх цей клаптик Києва здається ласим: центр, історія, неподалік Андріївська церква і Софія Київська, золоті бані видно за деревами. Але ці тендітні, вже немолоді жінки тримаються до кінця за свої оселі. Тут минуло їхнє життя тут і закінчувати.
До Ганнусі підемо, впевнено крокує Олена з коробкою торта в руках. Привітаємо.
Що? Марія зупиняє подругу за рукав. Дивись мені в лице, прочитаю по губах! їй незручно й боязко, що Олена втомиться та розсердиться. Та ні Олена спокійно озирається й уважно артикулює слова, як навчилася.
А так, Ганна кликала… Я ж памятаю! киває Олена: все вирішено, йдуть далі.
У Ганни Федорівни, старої, кволої, лежачої, сьогодні свято день народження доньки. Настя давно доросла, працює десь у компанії, рідко приїздить. Усе переносили святкування, але Ганна не нарікає.
Сама винна, каже, коли гості сідають за скромний святковий стіл. І про мою дівчинку не кажіть! підносить палець, але й не збиралися. Настя своя.
Олена погладжує Ганну по руці та сама рука, якою Ганна, ще школярка, вибирала буряни з двору, коли після війни вирішили закласти город. Важко тоді було, голодно. Матері всіх трьох подруг працювали у лікарні. Дівчата самі як могли. Мами приходили ввечері з хлібом, а іноді навіть з маслом, яке мало присмак тирси. Але вони не нарікали у всіх так. Їхній маленький город міг прогодувати їх.
Усе вдалося, хоч і тяжко: виросла капуста, пішли огірки, тільки петрушка не вдалася середньовік сусіда-агронома, дядько Прохор, лаявся, а потім мирився, приносив сухарі і обіцяв, що коли повернуться батьки з війни, посадять великий сад. Але йому самому не було дано дочекатися миру…
Уже дорослі, вони сидять удома Ганни: Олена помічниця, Марія розкладає печеню, ріже огірки із городу під вікнами. На столі постать саморобної наливки з журавлини Ганна її поважає. Піднімають чарку за Настю, за ноги Ганни, які відмовили з минулої зими, за те, щоб зима не колола старі кістки.
Обезрухлена Ганна випадково. Узимку пішла на вулицю, посковзнулась, упала. Біль була нетривкою, а вранці ноги вже не слухались. Телефон надто далеко. Холодно, голодно, страшно. Подруги самі забили тривогу відчинили двері з допомогою двірника. Олена, звична з догляду за чоловіком після паралічу, взяла руку подруги та переодягла, помила, змінила постіль ніякої соромязливості між ними тепер уже бути не могло.
Після лікарні Ганна не встає. Настя найняла доглядальницю, та вона груба, бюрократична. Одного разу навіть ошпарила Ганну гарячою водою. На крик прибігла Олена. Відтоді сама допомагає подрузі.
Марічко, давай хоч платитиму, просить Ганна.
Ні! шипить Олена. Дурниці це! Ми ж з тобою разом все життя які гроші, про що ти?
Їхнє життя давно переплелося: ходили разом і в лазню, і в жіночу консультацію, і знали, чим пахнули одна одної пироги та які полуниці росли на грядках.
Після всіх життєвих потрясінь ті гроші стали для них дрібницею.
Олена допомагає Ганні, гуляє з Марією та з роками втратила слух, іноді плутається на дорозі. Олена веде її за руку повільно, але гідно йдуть центром Києва, випробовують липові алеї; найбільше любили вечори “чайних посиденьок” у Марусі. Приносили особливе, смакували домашнім, згадували молодість, синів-пустунів, їхні вузькі дворики й липовий мед.
Розмовляли Марія про завод, Олена про музей, Ганна про Париж та свої пригоди.
Ще в юності Ганна народила доньку Настю від великого кохання зі шкільним другом. Сама, на бабусиній хаті, викохала дівчинку. Але коханий не захотів “ламати життя”, залишив матір з дочкою. Мати Ганни спершу наполягала на аборті, але доля і тут розпорядилась інакше. Довелося пройти все і роботу в колгоспі, і повільне прийняття. Настя росла поміж трьома подругами вони й доглядали, й балували, і допомагали.
Потім у Києві доля звела Ганну з французом Пєром. Пропонував їхати під Париж, усе обіцяв життя в красивій садибі. Але Настю довелося б залишити. Маленька донька розбила подарункову вазу на підлогу та ще й прихопила всі “чужі” речі так боляче їй було. А Ганна тоді виправдовувала себе перед усіма.
Вона не зрозуміє мене, кивала тоді Олена. Але ти сама приїдеш до неї, сама попросиш пробачення. Жінкам легко піддатися гарним обіцянкам, а серце все одно болить
З часом усі ремствування вгамувалися. Париж не став для Ганни рідним Пєр не прийняв її з донькою, і вона повернулася додому. Настя довго сердилася, не хотіла бачити матір. Але життя навчило обох донька виросла, полюбила, зрозуміла.
Марія теж мала непросту долю єдиний коханий, Іван, загинув рано, залишив її одну. Олена довго терпіла чоловіка-скнару, але розквітла, коли покохала іншого, та вірність синові й минулому не дала їй змінити долю. Ганна визнавала: всі гріхи й біль повертаються, але й життя дарує нові шанси.
Минали роки, старіли жінки й будинок. На концертах молодих музикантів у художній школі, в стінах їхньої колишньої садиби, завжди були ці три старенькі. Ганна в оксамитовій сукні та з білим комірцем, Олена строга й пряма, Марія скромна, у чорному костюмі та давній сумочці.
Рукавички у всіх мереживні на згадку про колись омріяний Париж.
Дарма ти себе картаєш, Ганно, ріже торт Олена. Настя виросла, сама вже матір і дружина, зрозуміла життя. Молодість сувора, та з роками все інакше. Вона тебе любить.
Правильно, підхоплює Марія. Компроміси і тумани зявляються з віком, з досвідом. Настя все переосмислила, а Пєр твій то вже минуле
Ставлять ще раз чайник. За вікном дощ шелестить жовтим листям, липи жовтіють, у дворі пахне осінню, а всередині тепло.
Раптом машина на подвірї, фари згасли. Хтось стукає каблуками по доріжці до дверей. Ганна затамувала подих.
Дзвонить дзвінок. Олена відкриває й заводить Настю, цілує в щоку, киває на кухню.
Уже зачекалась. Іди, дівчинко, з днем народження.
Настя принесла мамі айстри бордові з жовтими серединками. За букетом не бачить іменинниці, а та плаче не може повірити, що її простили. Хоча, може, сама себе ще не простила. І радіє сьогодні у неї народилася донька, маленька руденька крихітка, щастя в рожевому конверті…
Якщо ви сьогодні зазирнете у вікно цього невеличкого будиночка за садибою у старому київському дворику, то побачите трьох милих стареньких жінок: вони сміються, пють чай, згадують юність, і чекають дітей, онуків, рідних. Життя нестерпно коротке, встигніть обійняти тих, кого любите. Бо це справжня цінність, бо саме у турботі про близьких переплітаються наші нитки долі.
