Мене відправили з роботи в сусіднє місто у відрядження. Так сталося, що одного разу при розмові на роботі, я повідомила, що бувала в тому місті, подруга моя там живе. Керівник запам’ятав те, і коли потрібно було вирішити, кого відправити у відрядження в те місто, згадали про мене. Я вирішила разом відвідати подругу. Адже ми з нею не бачилися п’ять років, від дня їхнього весілля. Мені цікаво поглянути як складається їхнє спільне життя.
Увечері, коли закінчився робочий день, я поїхала до них на квартиру. Перед цим телефонувала Надії. Вона рада, чекає до себе в гості. Адже так давно не бачилися. Коли подзвонила у двері, відкрила подруга. За нею стояли двоє діток. Я з подивом глянула на подругу. Вона кивнула, мов, все потім, і ми зайшли у квартиру. Від того, скільки ми не бачилися, у квартирі помінялося все. Навіть кухня нова, зроблена дитяча кімната. Дітки Вітя і Віка дивилися на мене з цікавістю.
Ми повечеряли, прийшла пора малечі лягати спати. Олег, чоловік Надії, пішов укладати їх спати. Ми з подругою розташувалися у вітальні. Я запитала в неї, як так сталося, адже п’ять років тому в них не було і в планах діток, а тут двоє і школярі. Видно, що Вітя і Віка двійнята. Років їм приблизно по сім. Надія ствердно кивнула головою:
– Так, по сім років і вони дійсно двійнята. А все трапилося випадково, і як виявилося на все життя. Три роки тому, ми з Олегом їхали на відпочинок. На вокзалі помітили двох дітей. Вони такі замурзані, в смітнику шукали їсти. Чоловік не стерпів такого видовища, пішов купив булочок та соку. Підкликав їх до себе, показуючи їжу. Вони відразу підійшли. Поки з жадністю діти поглинали булочки та запивали соком, я розпитувала їх, де батьки.
Віка розповідала, що вони з братиком Вітею втекли з дитячого будинку. Там погано, говорила дівчинка. Наразі шукають собі їсти. Ночують де прийдеться. В цей час до нас підходила жінка, як потім вияснилося, вона шукає цих дітей. Ми всі разом пішли до дитячого будинку. Дітям пообіцяли, що не залишимо їх. Тоді ми не поїхали на відпочинок. Повернулися додому в емоційному стані.
Два місяці збирали документи, бігали по всіх інстанціях. Ми з Олегом якось відразу, ще на вокзалі вирішили, що це наші діти. Тому у своєму рішенні не сумнівалися. На вихідні брали Вітю і Віку до себе додому. Вони з надією чекали, що прийде час і ми їх заберемо. А поки що прийдеться потерпіти. Коли всі документи були готові, я злякалася. У мене істерика, чоловік заспокоює. А я боюся, адже це на все життя.
Як тоді відмовлятися від дітей, адже вони повірили нам. Наразі мені лячно їх брати назовсім. В той день, що потрібно забрати їх, ми не поїхали. Я лежала неначе хвора. Зателефонувала вихователька, запитала, коли збираємося по діток. Вони із зібраними сумками сидять третій день. Нікуди не виходять, лише в столову. Говорять мама з татом їх не знайдуть, коли відлучаться.
Коли це почув Олег, встав і сказав, що їде по дітей. А якщо мені лячно, то щоб збирала свої речі і йшла до мами. В той час я неначе проснулася. Що я творю. Вітя і Віка чекають, а я рюмсаю. Швиденько умилася і стала готувати святковий обід. Ось так у нас з’явилися дітки. І в нас з Олегом є новина. Діткам не говорили, пізніше скажемо. А тобі по секрету скажу, ми чекаємо малюка.
Я вітала свою подругу і раділа за них. Які вони гарні люди. Не кожен зможе усиновити двох дітей, при тому, знаючи що може народити своїх. Але про те що сумнівалася, Надія і тепер говорить, що соромно їй, слабинку показала. Але наразі в них міцна родина. До речі діти дуже схожі на маму Надю. Чому так?
