Тридцять років працювала на швейній фабриці у Львові, щоб мої діти жили краще, ніж я. На сімдесятий мій день народження склалися на кошик квітів із доставкою.
Стояла тоді в порожній квартирі з цим кошиком від кур’єра й тихо плакала. Якби мені хтось сорок років тому сказав, що свій ювілей я буду зустрічати саме отак – одна, тільки з квітами, я б вирішила, що це злий жарт. А життя має свій сумний гумор і не питає, чи ти готова до його фіналу.
Того четверга я прокинулася, як колись, о шостій ранку, хоча йти нікуди не треба було. Звичка тридцять років вставала вдосвіта, щоб устигнути на зміну до фабрики.
Шила форму, медичні халати, спецодяг. У Львові тоді було кілька таких підприємств, і майже в кожному сотні жінок схилившись над машинами, поколені швачок, що всі мрії вкладали у своїх дітей. Бо для кого ж ми старалися, як не для них?
Мій Степан, царство йому небесне, працював машиністом на залізниці. Жили разом як могли. Я не скаржуся своє мали. Спершу однокімнатна на Левандівці, потім поміняли на двокімнатну на Сихові.
Опалення центральне, балкон із видом на парк. Але діти завжди були в чистому, мали що їсти й вчилися добре. Микола ходив до репетитора з англійської, Зореслава на компютерний гурток у Палаці школярів. Степан брав підробітки, я вечорами ще шила сусідкам фіранки і сукні на весілля.
І знаєте, воно було не дарма. Микола закінчив право, нині має свою контору в Києві. Зореслава розкрутила власну справу у Харкові, щось із рекламою до кінця ніколи так і не зрозуміла, але заробляє добре. Я ними пишаюся, це правда. Але ця гордість вже схожа на чай без меду наче те саме, а щось втрачено.
Степан пішов із життя вісім років тому. Серце. Спокійно, без прощань уночі ліг спати й не прокинувся. Перший рік діти телефонували щодня. Другий раз на тиждень. Тепер Микола згадує подзвонити у неділю після обіду.
Зореслава пише короткі смс, як би телеграми надсилала: “Мамо, як здоров’я? Цілу.” Я відповідаю: “Все добре, доню.” А що ще сказати що вечорами розмовляю з телевізором, що в суботу єдина людина, що зі мною заговорила, касирка у “Сільпо”?
До цих уродин готувалась цілий тиждень. Ну звісно, стара баба. Напекла сирника на пісочному тісті, ще за рецептом від мами. Купила нову скатертину, веселі соняхи. Дістала сервіз, той тоненький, що нам зі Степаном на весілля подарували й так ніколи й не використовували для буднів. Чотири прибори Микола обіцяв “якось приїде”, а Зореслава відповідала “подивиться по графіку”.
Зранку дзвонить Микола. Голос втомлений, ніби всю ніч не спав: “Мамо, не зможу, суд перенесли, мушу бути. Але в суботу точно заїду, гаразд?”
За годину смс від Зореслави. Навіть не зателефонувала: “Мамо, конференція, Київ, не встигну, люблю, на вихідних надолужу!!!” Три знаки оклику. Наче кількістю знаків можна замінити присутність.
Стояла я на кухні, дивилася на ці чотири тарілки. На сирник. На цей кумедно сонячний новий обрус, який здався мені радісним. А потім усе почала прибирати. Тарілки в шафку, скатертину складати, сирник прикрила серветкою.
О третій дзвонив домофон. Кур’єр, молодий хлопець, років двадцять пять, у синій куртці. Приніс величезний кошик квітів троянди, лілії, ще щось, не впізнала навіть. І конверт: “Нашій найдорожчій Матусі здоровя й усіх гараздів! Микола і Зореслава”.
Хлопець лиш посміхнувся: “Вітаю вас! Вас дуже люблять.” Взяла цей кошик, важкий. Поставила в передпокої, а сама сіла на табуретці біля шафи й так просиділа може пять хвилин, а може й двадцять. Квіти так різко пахли аж паморочилося у маленькому коридорі.
Увечері подзвонила Ганна, єдина сусідка, з якою досі говорю. Сімдесят пять років, живе поверхом нижче, самотня, як і я. “Любо, ходи на чай, спекла яблучний пиріг”. Пішла. Просиділи до десятої на її кухні. Ганна не питала про дітей. Вона все знала.
В суботу Микола таки приїхав. Сам. Без дружини й онуків. Побув три години, з яких одну простояв на балконі з телефоном. Залишив конверт із грошима на комоді у прихожій. Зореслава свій візит відмінила “щось трапилось, мамо, але на Різдво приїду точно”.
І тоді я зрозуміла одне. Діти мої люблять мене по-своєму, у своєму темпі, поміж справами, конференціями. Люблять мене так, як я у свій час любила роботу щиро, але з думками вже біля машинки, слідкуючи за годинником. Тридцять років гордилася, що діти не мусили працювати, як я. Але ніхто не сказав, що плата за їхнє краще життя моє порожнє помешкання.
Сирник доїли з Ганною. Квіти простояли тиждень, зів’яли. Конверт від Миколи поклала до шухляди, де Степан тримав свої залізничні документи.
Вчора купила собі квиток на автобусну екскурсію в Карпати. Два дні, група пенсіонерів. Ганна їде зі мною. Сказала Зореславі по телефону здивувалася: “Мамо, а ти звідки раптом подорожуєш?”
“Від сімдесяти років, донечко” відповіла я.
У слухавці три секунди тиша. А потім “Добре, мамо”, і перевела розмову. Та ті три секунди тиші більше ніж усі оклики в її смсах. Знаю, колись зрозуміє. Може тоді, коли їй буде шістдесят і на свята стоятиме порожнє крісло. Але я вже не чекатиму.
Маю сімдесять років. Маю здорові ноги, квиток на автобус і сусідку, яка пече пироги з яблуками. Степан би сказав: “Любо, не бурчи, їдь.” Тож я їду.
