Терпіння ще трохи
Мамо, це на наступний навчальний рік Лесі.
Я поклав конверт на вицвілу клейонку на кухонному столі. Сто тисяч гривень. Ще тричі перерахував вдома, дорогою в маршрутці, під підїздом. Кожного разу виходило рівно стільки, скільки потрібно.
Ольга Василівна відкладає вязання, глядає поверх окулярів.
Назарчику, ти якийсь блідий. Чаю налити?
Не треба, мамо, я на хвилинку, ще ж встигнути на другу зміну.
Кухня пахне вареною картоплею і чогось ліками чи то маззю для колін, чи то тими краплями, що я купляю мамі щомісяця. Чотири тисячі за флакон, вистачає на три тижні. Плюс таблетки від тиску, плюс обстеження раз на квартал.
Лесю дуже зраділа, як почула про практику в банку, Ольга Василівна обережно бере конверт, мов він зі скла. Каже, там перспективи непогані.
Я мовчу.
Передай їй, що це останні гроші на навчання.
Останній рік. Пять років я тягнув цей тягар. Кожного місяця конверт для мами, переказ для сестри. Кожного місяця калькулятор у руці і безкінечне віднімання: мінус комуналка, мінус ліки, мінус продукти, мінус навчання Лесі. І що залишалося? Знімна кімната у гуртожитку, пальто, якому вже шість років, і колишні мрії про власну квартиру.
Колись я хотів поїхати до Львова. Просто так, на вихідні. Прогулятися по площі Ринок, зайти до Оперного. Я навіть почав відкладати, але потім у мами стався перший серйозний напад, і всі гроші пішли на лікарів.
Тобі б відпочити, Назарчику, мама гладить мене по руці. Ти вже зовсім зморений.
Відпочину. Скоро.
Скоро це коли Леся знайде роботу. Коли мама стабілізується. Коли можна буде видихнути і згадати про себе. Я повторюю це «скоро» пятий рік.
Диплом економіста Леся отримала в червні. Червоний, між іншим я спеціально просився з роботи, щоб бути на вручення. Дивився, як молодша сестра піднімалася на сцену в новій сукні її теж я купив і думав: ось тепер зміниться все. Леся піде працювати, зароблятиме, і нарешті не доведеться рахувати кожну копійку.
Минуло чотири місяці.
Назо, ти не розумієш, Леся сиділа на дивані, підібравши під себе ноги у мяких шкарпетках. Я не для того пять років гризла граніт, щоб за копійки горбатитись.
Пятдесят тисяч це не копійки.
Для тебе, може, й ні.
Я стискаю зуби. На основній роботі маю сорок дві. На підробітках ще двадцять, якщо пощастить. Шістдесят дві тисячі з яких на себе залишається, як пощастить, пятнадцять.
Леся, тобі двадцять два. Час вже хоч щось почати.
Я і почну. Але не десь там, де платять за безцінь.
Мама метушиться на кухні, гримить каструлями, ніби нічого не чує. Вона завжди так іде, ховається, а перед моїм уходом шепоче: «Не сварись з Лесею, вона ще маленька, не розуміє».
Не розуміє. Двадцять два і не розуміє.
Я не одвічний, Лесю.
Ну досить драматизувати. Я ж у тебе грошей не прошу. Просто шукаю гідне місце.
Не просить. Технічно, не просить. Просить мама. «Назарчику, Лесі треба на курси англійської». «Назарчику, у Лесі телефон зламався їй же резюме треба відправляти». «Назарчику, у Лесі пальто старе, а зима близько».
Я надсилаю, купляю, оплачую. Мовчки. Так було завжди: я тягну, а інші до цього звикли.
Мені час, підводжуся. Ще підробіток увечері.
Я тобі вареників загорну, відгукнулась мама.
Вареники з капустою. Я узяв пакет і вийшов у прохолодний підїзд, затхлий і з запахом котів. До зупинки десять хвилин швидким кроком. Потім година у маршрутці. Потім вісім годин на ногах. І ще чотири за компютером, якщо встигну на підробіток.
А Леся сидить вдома, гортає вакансії й чекає, коли Всесвіт подарує їй ідеальну роботу з зарплатою сто пятдесят тисяч і можливістю працювати з дому.
Перша серйозна сварка сталася у листопаді.
Ти взагалі щось робиш? я не витримав, коли знову побачив сестру в тій самій позі на дивані.
Відправила три резюме.
За місяць? Три резюме?
Леся закотила очі й уткнулась у смартфон.
Ти не в темі, як зараз ринок виглядає. Там конкуренція шалена, треба обирати правильне місце.
«Правильне» це де лежиш на дивані?
Мама визирає з кухні, нервово витираючи руки рушником.
Діти, може, чаю? Я пиріг спекла
Не треба, мам, тру виски, вже третій день поспіль розколюється голова. Просто поясни: чому я маю працювати на двох роботах, а вона ні на одній?
Назарчику, Леся молода, вона знайде себе
Коли? Через рік? Пять? Я у її віці вже працював!
Леся ображено відвернулась.
Пробач, що не хочу бути як ти! Загнаний, який вміє тільки працювати!
Тиша. Я мовчки узяв сумку й вийшов. У маршрутці дивився у чорне вікно й думав: загнаний от як це виглядає.
Мама зателефонувала наступного дня, просила не ображатися.
Леся не так сказала. Вона просто хвилюється, важко їй. Потерпи ще трохи, вона знайде роботу.
Потерпи. Улюблене мамине слово. Потерпи, поки тато оговтається. Потерпи, поки Леся підросте. Потерпи, поки все устаканиться. Я завжди терпів.
Сварки повторювались регулярно. Кожен мій прихід до мами закінчувався однаково: я намагаюсь достукатись до Лесі, Леся огризається, мама метушиться між нами, благаючи не сваритись. Я йду, мама дзвонить і просить зрозуміти. І знов все по колу.
Вона твоя сестра, каже мама.
А вона, мамо, хай зрозуміє, що я не банкомат.
Назарчику
У січні Леся дзвонить сама, голос її дзвенить незвично.
Назара! Я виходжу заміж!
За кого?
Його Ігор звати. Ми три тижні зустрічаємось. Він чудовий, чесно!
Три тижні й одруження. Я вже хотів сказати, що це поспіх, але промовчав. Може, так і краще. Вийде заміж її вже чоловік буде утримувати, і можна нарешті видихнути.
Ця надія трималась до сімейної вечері.
Я вже планую! сяє Леся. Ресторан на сто осіб, жива музика, сукню дивилась у салоні на Личаківській
Я повільно відклав виделку.
Скільки це все коштує?
Ну Леся знизує плечима з беззахисною посмішкою. Десь пятсот тисяч. Може, шістсот. Але це ж раз у житті! Весілля!
А хто платитиме?
Назо, ну ти ж розумієш В Ігоря батьки з іпотекою. А мама майже на пенсії. Тобі, мабуть, кредит доведеться взяти
Я глянув на сестру. Потім на маму. Ольга Василівна відвела погляд.
Ви серйозно?
Назарчику, це ж весілля, мама тихим голосом, як у дитинстві. Один раз таке. Не можна ж скнаритись
Я маю брати кредит на півмільйона, щоб оплатити весілля людини, яка й досі не шукала роботу?
Ти ж мій брат! Леся вдарила рукою по столу. Ти зобовязаний!
Зобовязаний?
Я підвівся. У голові стало тихо і чисто.
Пять років. Пять років я платив за твою освіту. За мамині ліки. За їжу, одяг та комуналку. Я працюю на двох роботах. Не маю ані квартири, ані машини, ані відпочинку. Мені двадцять вісім, востаннє я купував собі щось нове півтора роки тому.
Назаре, візьми себе в руки
Ні! Досить! Я роками тягнув вас обох, а ви тепер ще й розповідаєте про мої обовязки? Все! Відсьогодні я живу для себе!
Я встиг схопити куртку. На дворі було мінус двадцять, але я не відчував холоду. Всередині розливалося незрозуміле тепло ніби нарешті скинув з плечей мішок каміння, що тягнув усе життя.
Телефон дзвонив без зупину. Я відключив обидва номери.
Минуло півроку. Я переїхав у невелику однокімнатну квартиру, яку нарешті міг собі дозволити. Влітку зїздив до Львова чотири дні, Оперний, площа Ринок, кавярні. Купив нову сорочку. І ще одну. І туфлі.
Про родину я дізнався випадково від шкільного друга, що працює поблизу мами.
Чув, у твоєї сестри весілля зірвалося?
Я завмер з чашкою кави в руці.
Що?
Кажуть, наречений пішов. Дізнався, що грошей немає, і зник.
Я відпив кави. Вона була гіркою і дивно смачною.
Не знаю. Ми не спілкуємось.
Ввечері сидів біля вікна своєї нової квартири й роздумував про те, що не відчуваю ні злорадства, ні образи. Лише спокій і задоволення людини, яка перестала бути загнаним конем. Нарешті для себе.
Я зрозумів, що терпіння закінчується саме тоді, коли настає час подбати про власне життя.
