У цьому домі не говорять про мою бабусю промовив Дмитро, знижуючи голос, ніби вітер міг його почути.
Це був його третій візит до Львова. Але тепер не заради туризму чи примхи. Тепер через спадщину: зошит, забризканий сиропом і мовчанням.
Його мати дала йому той зошит перед смертю.
Він твій. Вона залишила його для тебе. І якщо ти підеш шукати її іди голодним, але не відповідей. Іди голодним солодощів.
На першій сторінці було написано:
*«Рецепт тулумби. На той день, коли Дмитро захоче пробачити.»*
Він ніколи не чув про цей десерт. Ні про свою бабусю. Лише те, що її вигнали з родини «за ганьбу». Але в зошиті було більше, ніж цукор і борошно. Там була історія, яка хотіла розповістися.
Він прийшов у район Старого Міста, слідуючи за адресою, написаною ледь помітним чорнилом. Постукав у двері будинку з жовтими стінами та зеленими вікнами. Йому відчинила жінка з сірими очима й хрипким голосом.
Це ти? запитала вона.
Хто я?
Той, що приніс зошит.
Її звали Оксана. Вона була донькою Дмитрової бабусі. Його тітка, про яку він навіть не здогадувався. Вона впустила його всередину. На кухні стояли старі фотографії, радіо грало українські мелодії, а в каструлі щось булькотіло.
Тулумба, промовила вона, помішуючи деревяною ложкою. Як готувала моя мати. Смажиться в олії. Потім заливається густим сиропом. Хрустка зовні, ніжна всередині. Як вона.
Дмитро ковтнув.
Чому мені ніколи про неї не розповідали?
Твій дід приректи стерти її імя. Але вона ніколи не стирала тебе. Вона знала тебе ще до твого народження.
Вона простягнула йому лист, складений навпіл, з його імям, виведеним від руки.
*«Любий Дмитре, я знаю, що цей рецепт дійде до тебе раніше за мою історію. Так і має бути. Приготуй його. Тільки так ти зрозумієш, що любов теж смажиться й пробачається.»*
Він не заплакав. Ще ні. Але щось всередині тріснуло.
Навчиш мене? прошепотів він.
Вони годинами займалися тістом: борошно, вода, вершкове масло, крапі
