**ТУЛУМБА, ЯКА РОЗІБРАЛА РОДИННЕ ПРОКЛЯТТЯ**
У цьому домі не згадують мою бабусю, промовив Ярослав, знизивши голос, немов вітер міг його почути.
Це вже третя моя поїздка до Києва. Але тепер не заради прогулянок чи примхи. Тепер через спадщину: записник, змарнілий від меду і мовчання.
Мати віддала його мені перед смертю.
Він твій. Вона його лишила. І якщо вирушиш її шукати іди не з голодом до правди, а з голодом до солодкощів.
На першій сторінці стояло:
**«Рецепт тулумби. Для Ярослава, коли захоче пробачити.»**
Ніколи не чув про цей десерт. І про бабусю теж. Лише те, що її вигнали з родини «за ганьбу». Та в записнику було більше, ніж цукор і борошно. Там була історія, яка прагнула розказати себе.
Я дістався Подолу, йдучи за ледве помітною адресою. Постукав у жовті двері з зеленими вікнами. Відчинила жінка з сірими очима і хрипким голосом.
Це ти? запитала вона.
А хто я?
Той, що приніс зошит.
Її звали Соломія. Вона була донькою моєї бабусі. Моєю тіткою, про яку я й не здогадувався. Вона впустила мене всередину. На кухні старі фото, радіо з українськими піснями й казанок, у якому щось кипіло.
Тулумба, сказала вона, помішуючи деревяною ложкою. Як готувала моя мати. Смажиться у маслі. Потім заливається медом. Хрустка зверху, ніжна всередині. Як вона.
Я ковтнув слину.
Чому про неї мені нічого не розповідали?
Бо твій дід поклявся викреслити її імя. Але вона тебе не викреслила. Знала про тебе ще до твого народження.
Вона простягнула мені листа, складений у чотири, з моїм імям на конверті.
*«Любий Ярославе, знаю, що цей рецепт дістанеться тобі раніше за мою історію. І це правильно. Приготуй його. Тільки так зрозумієш, що любов іноді смажиться у маслі і прощається.»*
Я не заплакав. Ще ні. Але щось усередині тріснуло.
Навчиш мене? вимовив я.
Ми годинами замішували тісто: борошно, вода, вершкове масло, крапля лимону. Потім смажили паличками і вмочували у густий мед з ароматом айви.
Коли я відкусив шматочок, він хрумтів, неможливо таємниця. Солодкість розлилася ротом, а разом із нею ком у горлі.
І що тепер? прошепотів я.
Тепер візьми її із собою. І більше ніколи не замовчуй її історію.
Через кілька місяців я відкрив невелику кондитерську у Львові. **«Соломіїн Мед»**.
Там продавали лише українські солодощі. Але найпопулярнішою була тулумба.
А на стіні біля печі висів папірець із написом:
*«Буває спадщина не в грошах а в рецептах, які вчать любити те, про що тобі ніколи не розповідали.»*
