— Не жалкуєш? — запитав Максим, обіймаючи Соломію, яка притулилася до його грудей.
— Ні. А ти? — Соломія підняла голову й подивилася на чоловіка.
— Я щасливий. Знаєш, коли ти прийшла до нас з Даринкою додому, я одразу зрозумів — то доля. Усе, що було до тебе, сталося заради нашої зустрічі. Після того, як пішла…
Соломія притулила палець до його губ.
— Не треба згадувати погане. Тепер усе буде добре…
Рік тому
Соломія застелила святкову скатерть у кімнаті, винесла з кухні тарілки, виделки, два келихи.
— Ти певна, що правильно зробили, залишившись вдома? У компанії було б веселіше. Ще встигнемо до Олега, — сказав Богдан, коли вона повернулася на кухню.
— Певна. Візьми це на стіл. — Соломія простягнула йому тарілку з нарізкою ковбаси та сиру, салатник. — А з друзями зустрінемося завтра. Ми вже три роки разом і жодного разу не святкували Новий рік наодинці. А як зустрінеш — так його й проведеш.
— Тобі хочеться запрограмувати нас на цілий рік самотності удвох? — Богдан зупинився у дверях.
— Було б чудово. Шкода, що не вийде, — зітхнула Соломія.
— Гаразд, спробуємо, — здався Богдан і пішов у кімнату.
Вона дістала з холодильника пляшку шампанського, ще один салатник і пінесла до столу.
— Ну як? Красиво? — Богдан показав, як розставив настільний сервіз. — Можна вже провожати старий рік? А то в мене слинки текуть.
— Ще ні. Дай п’ять хвилин. Треба переодягнути нову сукню й причепуритися. — Соломія пішла у спальню.
— Навіщо нова сукня, якщо ми самі вдома? — буркнув Богдан, хапаючи шматок ковбаси.
— Бо то свято! — відповіла вже зі спальні Соломія.
«Оце творча натура з любов’ю до ефектів», — подумав Богдан і взяв ще один шматок.
Незабаром у кімнату увійшла Соломія у яскраво-синій сукні, з розкуйовдженими кучерями.
Богдан схвально кивнув, оглядаючи її. Вона обернулася на підборах — піділ сукні злетів угору, потім обляг її стрункі ноги.
— Тепер можна сідати за стіл, — весело сказала Соломія, глянувши на годинник.
— Отак стіл! Ми всього не з’їмо. Може, подзвонимо Іванові? Він вдома з мамою, — запропонував Богдан.
— Завтра подзвонимо. Відкривай шампанське. — Соломія сяяла.
«Якась вона сьогодні дивна», — подумав Богдан і взявся за пляшку.
— Ти сьогодні… — він завагався, — немов збуджена.
— Трохи. Почекай, дізнаєшся. — Новина розривала її, але вона хотіла розповісти після курантів — щоб вийшло урочисто. Коли ж ще ділитися радістю, як не у Новий рік?
Вони випили, похавали салати. Наївшись, Богдан відкинувся на стілець. По телевізору йшов легенький фільм.
— Чому ти майже не пила? — спитав він, помітивши, що її келих майже повний.
— А то засну відразу, а я хочу подивитися концерт, — відповіла Соломія.
— Піду покурю. — Богдан вийшов на балкон.
Тихо падав сніг, у вікнах світилися гірлянди. У сусідньому подвір’ї хтось не втримався і пустив петарди.
— Бодь, йди, зараз президент виступатиме, — покликала Соломія.
Він докурив, кинув цигарку в темряву й увійшов у кімнату. Президент вже говорив новорічне звернення. Богдан слухав крізь сон. Все, як завжди. Він наповнив келих і чекав курантів.
— Ти знову не п’єш? — здивувався він. — А як же бажання загадати?
— Богдане, я маю тобі щось сказати, — Соломія випросталася. — Може, долинеш ще?
— Я хотіла сказати… Ми зустрічаємо Новий рік удвох, але нас уже троє. Ціла компанія. — Очі її сяяли.
Богдан дивився на неї, не розуміючи.
— Не здогадуєшся? Я вагітна. У нас буде дитина. Вона вже є, тільки ще маленька.
Він випив і поставив келих.
— Ти не радий? — голос Соломії дріпнув.
— Радий, але… ми ж хотіли почекати.
— Ми три роки разом. Мені вже двадцять вісім. Я хочу дитину.
— Але… ти ж пила таблетки…
— Я перестала їх брати місяць тому. Зазвичай після цього не одразу, але в мене вийшло. Невже не добре? — у її голосі вже не було радості.
— Тому ти не пішла до Олега з Маріанною? — здогадався Богдан.
— Так. Я думала… що після цього ти зробиш пропозицію. — Дві сльози скотилися по її обличчю. — Тоді лишається одне… — Вона схопилася й побігла на кухню.
— Соломіє, я не сказав, що не радий! Просто несподівано. — Богдан кинувся за нею.
Вона вискочила на балкон, тримаючи двері.
— Що за дитячі витівки? Там холодно! — Він рвонув двері, і вона ледь не впала.
— Чому не сказала, що кинула таблетки?
— Бо ти б знову мене переконав. Ми просто живемо разом. Тобі так зручно. Але це не сім’я. — Вона більше не стримувалаСоломія ще раз усміхнулася, притиснувшись до Максима, і подумала, що кожен важкий крок минулого привів її саме до цієї миті — до справжнього щастя.
