— Не шкодуєш? — запитав Максим, обіймаючи Соломію, яка притулилась до його грудей.
— Ні. А ти? — Соломія підняла на нього очі, теплі й спокійні.
— Я щасливий. Знаєш, коли ти прийшла до нас з Олесею додому, я відразу зрозумів — це доля. Все, що було до тебе, траплялося заради нашої зустрічі. Після того, як вона…
Соломія притулила палець до його губ.
— Не треба згадувати погане. Тепер усе буде добре…
***
Рік тому
Соломія застелила стіл святковою скатертиною, винесла з кухні тарілки, виделки, два келихи.
— Точно впевнена, що правильно, що залишилися вдома? У компанії було б веселіше. Ще встигнемо до Івана, — промовив Андрій, коли вона повернулася на кухню.
— Впевнена. Візьми це на стіл. — Соломія простягнула йому тарілку з нарізкою, салат. — А з друзями зустрінемося завтра. Вже три роки разом, а Новий рік ніколи не святкували наодинці. А як зустрінеш — так і проведеш.
— Тобто, хочеш запрограммувати нас на рік самотності вдвох? — пожартував Андрій, зупиняючись біля дверей.
— Було б чудово. Шкода, що не вийде, — зітхнула вона.
— Гаразд, спробуємо, — здався він і пішов у кімнату.
Соломія дістала з холодильника шампанське, ще один салат і пінесла на стіл.
— Ну як? Красиво? — Андрій жестом показав на сервірований стіл. — Можна вже провожати старий рік? А то я ось-ось слиною захлинуся.
— Ні. Дай ще п’ять хвилин. Треба переодягнутися, причепуритися. — Соломія пішла у спальню.
— Навіщо нова сукня, якщо ми вдома? — буркнув Андрій, хапаючи шматочок ковбаси.
— Бо це свято! — донеслося з кімнати.
«Ох уж ця артистична душа з любов’ю до ефектів», — подумав Андрій і взяв ще один шматочок.
Незабаром у кімнаті з’явилася Соломія — у яскраво-синій сукні, з розпущеним волоссям.
Андрій схвалив її поглядом. Вона покрутилася, і піділ сукні легенько злетів, обвиваючи ноги.
— Тепер можна сідати за стіл, — весело сказала вона, глянувши на годинник.
— Стіл — як у ресторані. Нам цього не з’їсти. Може, подзвонимо Тарасу? Він удома з матір’ю, — запропонував Андрій.
— Завтра подзвонимо. Відкривай шампанське. — Соломія сяяла.
«Якась незвичайна сьогодні», — подумав він і взявся за пляшку.
— Ти сьогодні… — він на мить задумався, — немов збуджена.
— Трохи. Почекай, дізнаєшся. — Новина розпирала її, але вона хотіла розповісти після курантів — красиво, урочисто.
Вони випили, поїли. Андрій відкинувся на стілець, дивлячись на телевізор.
— Чому майже не пила? — спитав він, помітивши, що її келих майже повний.
— Інакше засну, а я хочу подивитися концерт.
— Піду покурю. — Андрій вийшов на балкон.
Тихо падав сніг, у вікнах мерехтіли гірлянди. Десь у дворі вже лунали петарди.
— Андрію, ідіть, зараз звернення президента! — покликала Соломія.
Він докурив, кинув окурок і повернувся.
Президент говорив звичні слова. Андрій наповнив свій келих і чекав на куранти.
— Знову не п’єш? — здивувався він. — А як же бажання?
— Андрію, мені треба тобі дещо сказати. — Соломія випрямилася. — Налий собі ще. — Вона зачекала, поки він це зробить, і продовжувала. — Цей Новий рік ми зустрічаємо… втрьох. Нас уже ціла компанія.
Андрій нічого не розумів.
— Не здогадуєшся? Я вагітна. У нас буде дитина. Взагалі-то, вона вже є, просто ще крихітна.
Андрій випив і поставив порожній келих.
— Ти не радий?
— Радий, але… — він замовк. — Ми ж хотіли почекати.
— Ми разом три роки. Мені вже двадцять вісім. Я хочу дитину. — Голос Соломії став тихішим. — Чекати на що?
— Але… ти ж пила таблетки…
— Перестала минулого місяця. Зазвичай це не відразу, але вийшло. Ну, хіба не чудово?
— Тому ти не пішла до Івана? — догадався він.
— Так. Я думала… що після цього ти зробиш мені пропозицію. — Дві сльози скотилися по її щоках. — А тепер… Ти ще встигнеш до друзів. — Вона встала і кинулася на кухню.
— Соломіє, я не сказав, що не радий, просто це несподівано. — Андрій пішов за нею.
Вона вибігла на балкон, зачинивши двері.
— Що за дитячість? Там холодно! — Він рвонув двері, і вона ледь не впала.
— Чому не сказала, що перестала? — докоряв він.
— Бо ти б знову переконав мене почекати. Ми просто живемо разом. Тобі так зручно. Але це не сім’я. — Вона вже не стримувала сліз. — Іди, розважайся! — вигукнула Соломія і пішла у ванну.
А за вікном лунали вибухи, сміх.
— Вибач, я не готовий… — Андрій притулився до дверей.
Він повернувся у кімнату, випив їВона притулилась до його плеча й усміхнулась, знаючи, що нарешті знайшла те, що шукала все життя.
