«Твоя донька знову ревіть?!» — і це сказала жінка, яка називає себе бабусею.
— Чому твоя донька знову ревіть?! — кинула мені свекруха з таким зневажливим поглядом, ніби я принесла в дім чужу дитину, а не рідну онуку.
— Вона захворіла, температура, — спробувала я пояснити, задихаючись від втоми й нервів.
— А мені байдуже! Хай не реве! У мене голова тріскається! — викинула вона, навіть не повернувшись у бік дитячої, де маленька Оленка в гарячці хрипко схлипувала, лежачи на зім’ятих простирадлах.
Я метушилась по квартирі, наче звір у клітці. Дитина стогнала, ломило все тіло, я шукала жарознижуюче, на автоматі перевіряла воду у пляшечці, закривала штори, щоб сонце не різало очі… Потім увімкнула проектор нічного неба — лише він хоча б трохи її заспокоював. Вона дивилася на мерехтливі зірки на стелі і на мить припиняла стогнати, а я в цей короткий час бігла на кухню — варити кашку, робити відвар, перевіряти підгузник. Усе одночасно. І все — сама.
А свекруха… Вона сиділа у кріслі, розвалившись, у сукні з принтом під зміїну шкіру, ніби королева у власних очах. Вона стогнала, що в неї «голова розривається», вимагала тиші й звинувачувала мене в тому, що я «не можу заспокоїти свою дитину».
— Слухай сюди, — прошипіла вона, коли я знову пройшла повз, — скоро ти вилетиш з цього дому. Зі своїм хнюпким виродком. У мого сина були дівчини в сто разів кращі. Він не для того одружився, щоб жити у божевільні! Родина йому швидко набридне, я впевнена!
І знаєте що… Та йди ти. От просто йди. Тільки я не сказала це вголос. Я стиснула зуби й побігла у дитячу, бо моя донечка знову плакала — від гарячки, від болю, від того, що ніхто, окрім мене, не може її обійняти. Я знову вкрила її ковдрою, поцілувала в гарячий лобик, пригорнула до себе.
А потім знову на кухню. І знову — крізь її отруйні фрази:
— У хороших матерів діти не ревуть!
— Та твоя дрібна просто розпещена!
— Жінки, як ти — ганьба!
— Моєму синові потрібна нормальна дружина, а не оце…
А де був мій чоловік? Він завжди зайнятий. Він не помічає, що його матір отруює мені кожен день. Він каже: «Не звертай уваги, вона просто в літах». А те, що я падаю від втоми, що в мене тремтять руки, що дитина хворіє, і я залишаюся один на один з цим пеклом — йому ніби байдуже.
Я не знаю, що буде завтра. Я не знаю, як довго ще зможу триматися в цьому домі, де нас із донькою ненавидять. Але я знаю одне — я більше не дозволю нікому принижувати мою доньку. Я готова піти. Я готова боротися. Я вже не просто дружина та нікчемна невістка. Я — мати. А це означає, що я сильніша, ніж вони думають.
