Не забудь, Олесю: якби не я, ти б і людиною не стала, сказала мати, заколючи волосся шпилькою з бурштином. Я тебе на руках вивиховала, чоловіка доброго знайшла, з дитиною допомагаю а ти?
Олеся мовчки мила посуд. Її руки автоматично ковзали по тарілках, але всередині все стискалося в тугий вузол. Вона знала: зараз почнеться лекція про те, як вона все робить не так.
А вже про твою роботу й казати не хочу. Хто йде бухгалтером після філфаку? Ганьба. Ти ж могла бути вчителькою. Як Соломійка, донька моєї подруги. А ти…
Олеся не відповіла. Вона давно навчилася мовчати. Мовчання було її єдиним щитом. Коли вона намагалася заперечити все перетворювалося на бурю. Мати вміла бити словами.
Сімя жила у старенькій «трьошці» на околиці міста: Олеся, її чоловік Тарас, шестирічна донька Марічка та мати Ганна Іванівна. Після смерті батька Олеся наполігла, щоб мама переїхала до них. Спочатку здавалося, що це гарна ідея: бабуся поруч, зможе піклуватися про Марічку, Олеся спокійно працювати.
Але дуже скоро Ганна Іванівна зайняла весь простір. Вона розпоряджалася в домі, коментувала кожен крок, і в її очах навіть чай Олеся заварювала «неправильно».
Тарас терпів. Іногда жартував, іногда зникав у гаражі надовго. Він був простим, добрим, трохи втомленим чоловіком. У ньому не було пафосу, зате було тепло. Олеся любила його, але з роками це тепло віддалялося ніби щось холодне стояло між ними. І це «щось» сиділо на кухні, у халаті з квітами, і розповідало, як усе має бути.
Все змінилося після дзвінка від дільничного терапевта. Маті ставало гірше: сильні головні болі, втрата орієнтації, нудота. Діагноз підтвердив найгірші побоювання гліобластома, неоперабельна. Лікарі казали про «кілька місяців», якщо пощастить рік.
Олеся не плакала. Вона просто завмерла. А потім ввімкнулася як автомат. Аналізи, клініки, консультації. Вона переносила робочі зустрічі, просила начальника дозволити працювати віддалено. Він пішов назустріч. Тарас теж. Навіть Марічка, здавалося, відчула, що мама тепер все робить сама.
Ганна Іванівна, здавалося, не дуже змінилася. То скаржилася на медсестру, то грубила лікарю, то критикувала, що суп не такий, як треба. Лише іногда, коли думала, що її не чують, зітхала у подушку вночі.
Одного разу Олеся прибирала у коморі шукала старий плед для дивану. Там, серед коробок і звязок, вона знайшла взуттєву коробку. Всередині листи. Більшість адресовані їй, але написані чужими руками.
Перший лист починався з:
«Олесю, я чекаю на тебе. Зателефоную знову, не можу повірити, що ти просто зникла. Твоя Наталко.»
Наталко. Її подруга з університету. Найближча. Та, з якою вони мріяли поїхати до Італії, відкрити свій книгар, писати оповідання. Вони не сварилися просто якось перестали спілкуватися. В один день. І все цей час Олеся була впевнена: та просто зникла.
Наступні листи були від Наталко, ще один від роботодавця: її запрошували на стажування до Львова. Олеся впізнала конверт: такий саме колись прийшов їй поштою, тільки був… порожній. Тоді вона подумала, що це помилка.
А ще один лист був від Тараса. Старий, ще до весілля. Він писав, що мріє виїхати з нею до Одеси, відкрити маленьку справу, жити біля моря. Олеся не отримала цього листа. Тоді вона подумала, що Тарас просто передумав.
Вона сіла просто на підлогу, тримаючи ці листи в руках. Світ трохи похилився.
Це не були помилки. Це був саботаж.
Мати перехоплювала листи. Ховала, можливо, навіть підробляла відповіді. У голові спливаОлеся обережно поклала листи назад у коробку, усміхнулася крізь сльози та зрозуміла, що нарешті вільна і ніхто більше не зможе забрати її крила.
