Колись давно, у далекій спомині, Олесь сів у машину, збираючись їхати з роботи, коли раптом задзвонив телефон. Номер був невідомий. Він неохоче натиснув зелену кнопку.
— Слухаю. Хто це?
— Це я… Привіт, — відповів незнайомий жіночий голос.
— Хто — я? — насторожився Олесь. — Представтесь!
Пауза. Потім голос, ледве чутно:
— Це я… твоя мама.
Олесь застиг. Пальці стиснули кермо, серце закалатало швидше.
— Що за дурниці? Моєї матері не стало двадцять дев’ять років тому!
— Ні… Я — Тетяна… Я народила тебе. Олесю, це справді я…
Він кинув слухавку. Серце билося, долоні спітніли. Здавалося, ніби хтось відчинив двері у страшне, глухе минуле, яке він намагався поховати назавжди.
За кілька хвилин телефон задзвонив знову. Той самий номер.
— Я не хочу вас чути, — різко сказав він. — У мене немає матері. Жінка, що народила мене, кинула, коли мені було дев’ять. І з тих пір я сирота.
— Благаю лише про одне — дай мені п’ять хвилин. Заклинаю…
— Навіщо? Щоб почути чергову брехню?
— Просто зустрінься зі мною. Один раз. Я все поясню.
Олесь не хотів. Але розумів — вона не відступить. Знайде його адресу, з’явиться біля дому, турбуватиме дружину, налякає дочок.
Через два дні вони зустрілися в парку на околиці Полтави.
Тетяна Іванівна сиділа на лавці, згорблена, постаріла, але все ще намагалася зберегти сліди колишньої краси. Руки тремтіли.
— Привіт, Лесю…
— Олесь, — холодно поправив він.
Вона підвела очі — у них була розпач.
— Я знаю, я винувата… Але я не могла інакше…
Він мовчав. Перед очима стояли картини дитинства — як вона кричала, як била посуд, як йшла на побачення, залишаючи його самого.
— Ти кинула мене у тітки Олени. І сказала: “Я повернуся за місяць”. А сама втекла до Італії з якимось підприємцем.
— Я думала, він допоможе нам обом… Але він не захотів тебе. І я…
— Ти обрала його. Не мене.
Вона схлипнула.
— Мені більше нікого благати. Чоловік помер, його діти мене вигнали. Жити ніде. Їсти нічого. Я зовсім одна.
— Тобі себе шкода? — спитав він, трохи схиливши голову. — А мені в дев’ять років було кого жаліти?
— Прости мене… Я не знала, як просити вибачення. Усе чекала, що ти сам з’явишся…
— Ти навіть листівки мені не надіслала. Ані разу.
Мовчання. Потім Тетяна прошепотіла:
— А ти все-таки гарна людина… Ти виріс справжнім.
— Я виріс завдяки людям, яких ти ненавиділа. Тітці Олені. Моїй дружині. Моїм друзям. Але не завдяки тобі.
Вона простягнула руку до нього, але він відсторонився.
— Я тебе не осуджую. Але ти для мене ніхто. Навіть не ворог. Просто порожнє місце.
— Я вмираю… — прошепотіла вона.
— Значить, тобі треба сповідатися. Але не переді мною.
Він підвівся і пішов геть, не озираючись.
І вперше за багато років відчув у грудях легкість. Минуле нарешті відпустило. А життя — тривало.
