«Ти ж чудовисько, мамо! Таким, як ти, дітей мати не можна!»
Віра Піддубна зі Львова не могла зрозуміти, як її життя так швидко пішло під укіс. Вступила до Київського університету, мріяла стати перекладачкою, але замість лекцій почала тусувати з новими подругами. Одного разу у клубі познайомилася з Олегом. Киянин, харизматичний, батьки його поїхали на рік до Польщі по роботі. Віра закохалася без пам’яті і незабаром переїхала до нього.
Жили на широку ногу — батьки гроші присилали. Щодня то клуби, то вечірки вдома. Спочатку Вірі подобалося, аж поки не опинилася з боргами, пропусками та двійками за зимову сесію. В університеті почали погрожувати відрахуванням.
Віра пообіцяла взятися за розум. Коли до Олега приходили друзі, вона зачинялася у ванній з підручниками. Сесію пересклала, але вирішила поговорити з Олегом — адже в нього вже останній курс, скоро диплом.
— Та годі тобі, Вірочко. Живемо один раз! Молодість не вічна, — сміявся він.
Соромно було зізнатися матері, що живе з хлопцем без шлюбу. Коли дзвонила додому, брехала, ніби вже розписались, а весілля буде, коли батьки Олега повернуться.
Одного разу на парах Вірі стало погано. Запаморочення, нудота… Вона з жахом зрозуміла — вагітність. Тест підтвердив.
Термін був невеликий, і Олег почав умовляти її на аборт. Вперше посварилися так, що він пішов і два дні не з’являвся. Віра не знаходила собі місця. Нарешті він повернувся… з п’яною білявкою на плечі. Від болю й страху Віра не витримала, накинулася на нього:
— Вона не піде! А як не подобається — вали звідси сама, істеричко! — крикнув він і вдарив її.
Віра вибігла з квартири, пішки дійшла до гуртожитку. З опухлою щокою, розмазаною тінню, постукала у двері. Вахтерка зжалилася, впустила.
Наступного дня Олег прийшов, благав пробачення, клявся, що більше ніколи. Віра повірила… заради дитини.
Якось закінчила перший курс. Додому їхати боялася — що скаже мати? Але й у Києві залишатися було страшно. Незабаром повернулися батьки Олега. Дізнавшись, що Віра з провінції, та ще й на другому курсі, батько Олега запропонував їй гроші, щоб вона поїхала:
— Самі розумієте, який з нього батько? Гулянки, клуби… А може, це й не його дитина? Беште гроші та їдьте до своїх. Так буде краще для всіх.
Обидно було чути таке. Віра гроші не взяла, хоч потім шкодувала. Зібрала речі й поїхала до матері.
А та, побачивши доньку з животом на порозі, одразу зрозуміла:
— Чого сама приїхала? Як я розумію, заміж не виходила? Натішився киянин та й вигнав? Гроші хоч дав? — спитала, не впускаючи до хати.
— Мам, як ти можеш? Мені його гроші не потрібні!
— А до мене навіщо приїхала? Ми й так ледве зводили кінці. Думала, донька щастя знайшла, а вона з животом повертається. Як ми тут вчетверо помістимося?
— Як вчетверо? — перелякано спитала Віра.
— А тому що поки ти гуляла, у мене теж коханий з’явився. Молодший за мене. Не хочу, щоб він на тебе витріщався.
— Та куди ж мені йти, мамо? Скоро народжу…
— А до чоловіка повертайся. Він дитину зробив — нехай і дбає.
Мати стояла нерухома. Ні жалю, ні співчуття. Віра взяла сумку й пішла. Сіла на лавку, заплакала. Куди йти? Якщо навіть рідна мати знехтоВіра підвела голову, витерла сльози та зважилася на останню спробу знайти допомогу у тітки в Івано-Франківську.
