Мені здавалося, що після розлучення я вже нікому не зможу довіряти, казав Андрій, крутячи в пальцях порожню горнятко з-під еспресо. Його голос надломився й помітно затремтів, і я, Мирослава, мимоволі нахилилася вперед. Знаєш, коли тебе зраджують, відчуваєш, ніби шматок душі відірвали. Вона залишила мені таку рану, що здавалось вже не оклигаю. Не витримаю
Андрій довго розповідав про свою колишню дружину мовляв, не цінувала, не бачила в ньому людини. Про біль, що застрягла десь у грудях. Про страх почати все спочатку. Його слова лягали на моє серце маленькими теплими камінцями, і я вже малювала в уяві: стану тією жінкою, яка поверне йому віру в кохання. Ми разом зцілимо його рани. Він зрозуміє, що справжнє щастя можливе лише поруч зі мною.
Про Дмитрика Андрій згадав на другому побаченні, коли ми вже доїдали штрудель у кав’ярні на Подолі
У мене, до речі, є син. Йому сім. Живе з мамою, але кожні вихідні проводить зі мною. Так вирішив суд.
Це ж чудово! щиро всміхнулася я. Діти велика радість.
Уявляла вже наші суботні сніданки втрьох, прогулянки в парку Шевченка, тихі вечори перед телевізором під теплим пледом. Мені так хотілося дати цьому хлопчикові трохи турботи й ніжності. Стати йому близькою людиною не замінити матір, звісно, але бути щирою, другою мамою.
Ти впевнена, що тобі це підходить? глянув на мене Андрій з якоюсь іронією, яку тоді я прийняла за недовіру. Багато хто з жінок лякається, коли дізнається про дитину.
Я не з тих, гордо відповіла я.
…Перші вихідні з Дмитриком перетворилися на справжнє свято. Я спекла млинці з чорницею Андрій попередив, що це його улюблені. Сиділа з ним над математикою, терпляче пояснювала задачки. Випрала футболку з тризубом, попрасувала шкільну форму, стежила, щоб о девятій вже лежав у ліжку.
Тобі треба відпочити, Андрію, якось сказала я, побачивши, як він розвалився на дивані з пультом у руках. Я сама впораюся.
Він кивнув тоді мені здалося, що з вдячністю. Тепер розумію: то було як згода господаря, який отримує належне.
…Місяці зливалися в роки. Я працювала менеджером у логістичній фірмі в Києві, йшла з дому о восьмій, поверталася о сьомій вечора. Зарплата була пристойна за київськими мірками. На двох вистачало б. Але нас було троє.
Знову затримка на будівництві, Андрій зітхав, мов повідомляв про якесь стихійне лихо. Замовник підвів. Але ось-ось буде великий контракт, клянуся.
Великий контракт наближався вже рік із гаком то здавався близьким, то розчинявся, ніколи не стаючи реальністю. Зате рахунки приходили справно. Комуналка. Світло. Інтернет. Продукти. Аліменти Олені. Нові кросівки для Дмитрика. Шкільні збори. Я сплачувала мовчки. Економила на обідах носила з собою коробки з гречкою, не викликала таксі, навіть коли лив дощ. На манікюр уже рік не залишалось грошей сама підпилювала нігті, згадуючи, як раніше ходила в салон.
За три роки Андрій подарував мені квіти тричі. Я памятала кожний букет дешеві хризантеми з маґазину біля метро Лукянівська, майже зівялі, обшарпані. Було акційно
Перший раз приніс їх, коли перед Дмитриком назвав мене істеричкою і довго вибачався. Другий після сварки через мою подругу, яка несподівано приїхала в гості. Третій коли не прийшов на мій день народження, бо засидівся у друзів. Просто забув
Андрію, мені не потрібні дорогі подарунки, я намагалася говорити лагідно, ловила себе на кожному слові. Іноді хочеться тільки відчувати, що ти думаєш про мене. Хоча б листівку…
Обличчя його відразу змінилося.
Тобі тільки гроші й треба, так? Подарунки? Про любов ти не дбаєш? Про те, що я пережив?
Я не про це
Ти не заслужила, кинув мені у відповідь, наче болото. Після всього, що я для тебе роблю, ще й претензії маєш.
Я замовкнула. Я завжди так реагувала. Так легше жити, дихати, прикидатися, що все гаразд.
Тим часом Андрій завжди знаходив гроші на зустрічі з друзями. Шинки, футбольні трансляції в пабі, кавярня щочетверга. Він повертався під вечір, веселий, зі слідами цигарок, і падав на ліжко, навіть не звертаючи уваги, чи я вже сплю.
Я чесно переконувала себе: так і треба. Любов це жертва. Любов це терпіння. Він зміниться. Обовязково зміниться! Потрібно тільки ще трохи почекати. Ще більше старатися й усього себе віддавати він же таке пережив!
…Розмови про весілля перетворилися на мінне поле.
Нам і так добре, навіщо ті штампи? Андрій відмахувався, як від настирного комара. Після того, що Олена зробила, мені треба час.
Андрію, три роки це багато.
Тиснеш на мене! Ти завжди так! Дратувався, вставав і йшов у іншу кімнату. І розмова губила сенс.
Я дуже хотіла дитину. Свою, рідну. Мені вже двадцять вісім і біологічний годинник цокає дедалі гучніше. Але Андрій не хотів знову ставати татом у нього ж син є, і, мовляв, цього достатньо.
…В ту суботу я попросила єдиного один день для себе.
Дівчата запросили в гості. Давно ми не бачилися. Повернуся ввечері.
Погляд Андрія наче я раптом оголосила, що лечу жити до Канади.
А Дмитрик?
Ти його тато. Проведеш з ним день.
Тобто ти нас кидаєш? Саме в суботу? Коли я хотів відпочити?
Я моргнула кілька разів. За три роки жодного разу не залишила їх наодинці й не просила дня для себе. Готувала, прибирала, допомагала з уроками Дмитрика, прала, прасувала і все це після робочих дванадцяти годин.
Я просто хочу побачити подруг, кілька годин До того ж це твій син, Андрію. Хіба важко один день провести з ним?
Ти мусиш любити мою дитину, як мене! крикнув раптом він. Живеш у моїй квартирі, їси мою їжу, ще й характер показуєш!
Його квартира. Його їжа. Хоча саме я оплачувала оренду цієї квартири. Я купувала все з власної зарплати. Три роки тягла на собі чоловягу, який кричав через те, що я захотіла один день побути не з ним.
Я поглянула на Андрія перекошене лице, пульсуюча вена на скроні, стиснуті кулаки і вперше побачила його справжнього. Не жертва. Не втрачену душу. А дорослого мужчину, який навчений користуватися чужою добротою.
Я була для нього не коханою, не майбутньою дружиною, а гаманцем і хатньою працівницею. Ось і все.
Коли Андрій повів Дмитрика до Олени, я дістала дорожню сумку. Руки діяли чітко, впевнено жодного тремтіння чи вагань. Документи. Телефон із зарядкою. Футболки. Джинси. Решту докуплю, якщо треба. Головне це вже не має значення.
Записку не залишала. Навіщо пояснювати тому, хто у тебе не вірить?
Двері зачинилися за мною тихо, без істерик і пафосу
Через годину посипались дзвінки. Один, другий, потім ще і ще телефон гудів без кінця.
Мирослава, ти де?! Що це все означає? Повертаюсь додому а тебе нема! Ти здуріла? Де вечеря? Маю голодним ходити? Оце вже свинство!
Я слухала його голос розлючений, вимогливий, повний праведного обурення і дивувалася. Навіть зараз Андрія турбував тільки він сам. Його зручності, його комфорт, його вечеря. Жодного «вибач». Жодного «ти як?». Тільки «як ти сміла».
Я заблокувала його номер. Потім знайшла його у вайбері заблокувала. В усіх соцмережах заблокувала. Всюди, де він міг мені дошкуляти, я поставила стіну.
Три роки. Три роки життя поруч з чоловіком, якому була потрібна тільки моя зручність і працьовитість. Той, хто навчав мене, що любов це жертвувати собою.
Але любов інша. Вона не принижує. Не робить із тебе прислугу.
Я йшла вечірнім Києвом і вперше за довгі роки мені легко дихалося. Я пообіцяла собі: більше ніколи не плутати любов із самопожертвою. Не рятувати тих, хто грає на почуттях.
Завжди обирати себе. Тільки себе.
