— Ти серйозно? — голос Олега тремтів, але не від подиву, а від зусиль не викрикнути те, про що потім шкодуватиме. Він сидів на краю дивану, втупившись у коробку з суші, які вони з Оленою так і не почали їсти. — Ти реально купила собі Porsche?
— Не Porsche, а Taycan. Електричний. Міг би хоча б назву запам’ятати, якщо вже збираєшся докоряти, — відповіла Олена, навіть не відриваючи очей від телефона. У стрічці «Інстаграму» її колега виклала фото з конференції у Варшаві. Усі у піджаках, але п’ють шампанське. Як завжди.
У квартирі пахло васабі, роздратуванням і щойно вимитою ванною — Олена автоматично протерла плитку перед приходом Олега. Хоч уже знала: це не допоможе.
— Я просто не розумію, навіщо тобі така машина? — Олег підвівся і почав ходити по кухні. — Ти ж не гонщик. Не мільярдер. Ти що, думаєш, тебе почнуть більше поважати, якщо ти їздитимеш на цьому… космічному кораблі?
— Так. Саме так. А ще я зможу паркуватися не «чорт знає де», а на нормальних місцях, де є зарядка. І, уяви, мені не доведеться стояти в пробках, бо в Taycan є адаптивний круїз. Це не про понт, Олеже. Це про комфорт, безпеку і — та-дам! — мої гроші.
— Ти чула, що сказав батько? — наголосив Олег, ніби повторював заучену фразу.
— Так, на жаль, у мене досі нормальний слух, — Олена нарешті поклала телефон. — Він сказав, що жінці «непристойно» мати таку машину, бо це викликає «нездоровий ажіотаж у чоловічому колі». Пряма цитата, до речі.
— Він просто хвилюється. Він старої закалки.
— Він засохлої закалки, Олеже. І ти туди ж, якщо зараз не скажеш щось, що хоча б віддалено нагадує підтримку.
Олег розплющив рота, немов хотів щось сказати, але замовк. Ніби всередині нього сидів радянський телевізор — звук є, картинки немає.
— А чому не можна було зі мною обговорити? Ну ми ж сім’я. Я б міг…
— Що? Порадити взяти KIA Ceed, як у твоєї мами? Чи взагалі передумати і купити тобі «дідусевий» універсал?
Він усміхнувся, але без радості:
— Ага, дякую за довіру.
Олена зітхнула й подивилася на нього, як на табуретку з тріснутою ніжкою: ніби ще тримається, але вже страшно сідати.
— Олеже, у тебе коли-небудь було відчуття, що ти можеш робити те, що хочеш? Без огляду на чиїсь думки, очікування, капризи?
— У мене не такий рівень доходу, як у тебе, якщо ти про це.
— Не про гроші. Про внутрішню свободу.
Він знизав плечима, ніби такі слова викликали в нього алергію.
— Ти ж знала, що мої батьки не такі. Ти знала, на що йдеш.
— Я сподівалася, що вони хоч мене поважатимуть. Або ти.
Тиша в кімнаті стала густішою, ніж учорашній плов із ларька біля метро. Олег знову сів, схилив голову.
— Вони просто вважають, що ти маєш бути… ну, жіночнішою.
— Ага. І бажано без прав, без думки і з вічною вдячністю за обручку? — Олена гірко посміхнулася. — Вибач, я не додаток до борщу. Я — самостійна людина, до речі.
Він відвернувся. І в цю мить, немов у театрі абсурду, у двері постукали. Надто впевнено для кур’єра. Надто тихо для сусідки.
— Це мама, — видихнув Олег, підвівшись. — Вона хотіла завітати, подивитися, як ми живемо.
— Вона «випадково» опинилася поруч? Чи тепер у неї трекер на мою машину? — Олена підняла біву й підвелася, поправляючи блузку.
— Просто… будь м’якшою, гаразд?
— Я й так як гель для душу. А тобі пора навчитися бути не губкою.
Двері відчинилися. ГанГанна Степанівна увійшла з пакетом із «Сільпо», з виглядом людини, що прийшла не у гості, а на перевірку.
