Ти просто вигідний. Поки потрібен — пам’ятають.
Дмитро під’їхав за дружиною до тещі — забрати додому після чергової «невеличкої сварки». Зупинив авто біля старенької дев’ятиповерхівки, поправив комір і прямував до під’їзду. Вже майже дістався дверей, коли раптом помітив когось біля вікна на першому поверсі. Серце стиснуло.
— Мамо? Ти що тут робиш? — зніяковіло промовив він, впізнавши власну матір.
— Тихіше, — прошепотіла Надія Євгенівна, — іди сюди.
— Що трапилось? — насупився Дмитро.
— Підійди й послухай, — вказала мати на ледь відчинене вікно.
З квартири тещі лунали жіночі голоси. Говорили голосно, не соромлячись. Це була Марічка — його дружина — та її мати.
— Мам, ти б бачила, як вони перелякались. Особливо та — з очима на мокрому місці. «Я винувата, не вберегла онука!» — Марічка реготала. — Все йде за планом. А мій Дмитро — просто подарунок: трішки що — біжить рятувати, як песик. Навіть до лікарні повіз. Я ж знала, що якщо не придавлю його цією «вагітністю», то ніколи не дочекаюсь пропозиції.
— Доню… ну це ж підло, — нерішуче заперечила її мати.
— Мам, та ти нічого не розумієш. Зараз головне — відтягати у нього квартиру. У них же трешка в центрі, не забувай. Я їм уже натякала — треба з’їжджатись, адже дитина на підході. А потім як-небудь поступово зсунемо старих. Головне — Дмитро все ковтне. Він же не з тих, що гучно дверима гримкають. Його можна тихо, м’яко… вести. Куди треба мені.
Дмитро стояв, наче хтось вирвав йому серце з грудей. Він слухав кожне слово, не маючи сили рухнутись. Поруч мати стиснула його руку.
— Ти чув? — ледве чутно запитала вона.
Він кивнув. Обличчя стало білим, як крейда.
— Ходімо.
Вони піднялись у квартиру. Дмитро різко натиснув дзвінок. Двері відчинила Марічка, вся сяюча — мабуть, ще під враженням власної промоди.
— Коханий! А ти чого так рано? — промовила вона, натягнуто посміхаючись.
— Речі не збирай. Я сам їх тобі привезу, — спокійно сказав Дмитро. — І завтра подаю на розлучення.
— Що?.. Ти з глузду з’їхав? Чому?
— Бо все почув. Про «вагітність», про квартиру, про те, який я вигідний. Дякую, що швидко показала, хто ти насправді.
Марічка спробувала щось вимовити, але слова застрягли в горлі.
Надія Євгенівна лише кинула колишній невістці:
— А я ж себе докоряла. Думала — не прийняла тебе, не знайшла спільної мови. А виявляється, материнське серце все відчуває. Просто не хотіло бачити.
Вони пішли. Дмитро не озирався. В грудях ніби полегшало — нарешті зняв із себе тягар. Він ішов мовчки, а поруч мати — вперше за багато років — теж мовчала, лише тримала його долоню в своїй. Безслівна підтримка, що значила більше за будь-які слова.
