Колись я почула вислів, що бабусі люблять онуків більше за власних дітей. Ніколи його не розуміла, адже хіба можна когось любити сильніше від власної дитини? Сенс цього висловлювання дійшов до мене, коли я теж стала бабусею. Тоді усвідомлюєш та переосмислюєш дуже багато речей, про які в дитинстві навіть не задумувався.
Я часто згадую свою бабусю Марію. Вона дуже любила, коли я приїжджала до неї в гості на літні канікули. Разом ми місити тісто варили вареники. Бабця ділилася зі мною секретами вдалої страви та розповідала, що робити, щоб вони не зліплювалися до купи. Я вже давно виросла, а варити такі ж смачні вареники так і не навчилася.
Пам’ятаю, як перед сном бабуся збивала мені перинку на постелі та показувала, як правильно її підбивати. «Щоб тобі, моє золотце, було м’якесенько спати». А її простирадла пахли чистотою та свіжістю літнього вітру. У бабусиному домі мені снилися лише добрі та приємні сни.
Бувало я побіжу гратися із дівчатами, та й затримаюся до самого вечора. Приходжу додому, а бабця сумна й зажурена. Коли я запитувала, що сталося, старенька відповідала: «Ти мені, дитино, сьогодні сивого волосся прибавила. Я ж хвилююся, а тебе все нема й немає. Хоч би прибігла, запитала, чи не потрібен мені стакан води». Мені було так соромно бути причиною її сліз, що наступні дні я кожні дві години приносила їй напитися води.
Бабуня багато працювала. Її руки були старенькими та вкриті зморшками, натруджені. Та кожного ранку, вона підіймалася раніше всіх та готувала усім смачний сніданок. Як зараз бачу ароматні млинці зі свіжим медком. Так смачно й добре було тільки в бабусі.
Попри свою маленьку пенсію, бабка Марія постійно робила мені подарунки. Можливо часом вони були не зовсім вдалі, або вона купувала те, що мені не подобається, але я завжди дякувала за її турботу. Багато часу минуло з того часу. Моєї дорогої бабусі уже давно немає на світі, але вона завжди житиме у моїх спогадах.
