Усе почалося зі сну. Варвара прокинулася пізно — іспит уже почався. Вона бігла до зупинки, але трамвай щойно від’їхав, залишивши її з роззявленим ротом.
— Ну от! — скрикнула вона, тупнувши черевиком. — Тепер точно запізнюся.
— Дівчино, вам куди? — поруч зупинився хлопець на велосипеді. — Підвезу.
— На велосипеді? Ви жартуєте? — здивовано подивилась Варвара.
— А що? Краще, ніж пішки. Чи будете чекати наступний трамвай? — Хлопець чекав на відповідь, спокійно спершись на кермо.
Мобільних тоді ще не було, таксі на вулиці не викличеш. Що ж вона втратить?
— Їдемо через подвір’я — швидше, ніж трамваєм, — запропонував він.
Варвара закусила губу, але час підганяв. Вона сіла на багажник, ухопившись за сидіння.
— Тримайся міцніше, — хлопець відштовхнувся від бордюру. Велосипед хистко заколихався, і Варвара ледь не зістрибнула зі страху, але він розігнався, і їхати стало легше. За десять хвилин вони вже були біля медуніверситету. Варвара зіскочила.
— Дякую! — сказала вона, помітивши піт на скронях хлопця. — Тяжко було?
— Не дуже, — посміхнувся він. — Як тебе звати? Він сидів на велосипеді, спершись ногою на ступінь, і їхні обличчя опинилися на одному рівні.
— Варвара, а тебе?
— Олег. Іспиту на відмінно!
Вона подивилась йому вслід і побігла до аудиторії.
Студенти, прислонившись до стін, шпортали конспекти. Варвара намагалася заспокоїтися після дивної подорожі. І коли вийшов щасливий Степан Залізняк із заліковою книжкою, вона спитала:
— П’ятірка?
— Четвірка! — радісно відповів він.
— Наступний! — з дверей визирнула лаборантка, втупившись у Варвару. — Входьте. Вона взяла білет, прочитала питання і відразу зрозуміла — знає відповіді.
— Тринадцятий, — назвала номер.
— Ідіть готуватися. Хто готовий? — питала лаборантка, озираючись на інших.
— Я, — вистрілила Варвара.
Брова лаборантки здригнулася.
— Впевнена? Може…
— Впевнена.
Професор кивнув, і Варвара підійшла до нього.
— Ну що? — жартували одногрупники, коли вона вийшла.
— Чудово! — ледве стримуючи посмішку, відповіла вона.
— А кому відповідала?
— Професору. Він сьогодні добрий, — додала вона і побігла сходами, каблучки весело дзенькали по чавунних сходинках.
На вулиці її чекав Олег.
— Ти не поїхав?
— Хотів дізнатись, як склала.
— Відмінно!
— Поїдемо?
— Куди? — здивувалася Варвара.
Готуватися до наступного іспиту сьогодні вона не збиралася, але й не планувала нікуди йти з малознайомим хлопцем.
— Куди захочеш. Можемо на човні покататись чи в кіно. Або просто погуляти.
— А ти не працюєш?
— У відпустці ще тиждень.
Вони каталися на човні, сиділи в кав’ярні, потім у прохолодному кінотеатрі. А коли вже в сутінках він провів її додому, Варвара зрозуміла — закохалась.
— Де ти була? Я вже почала хвилюватись! — мати строго подивилася на доньку. — Не вчасно загуляла. Дивись, завалиш сесію — без стипендії залишишся.
— Не завалю, — пообіцяла Варвара.
Через рік вони з Олегом одружилися. Він був старший, вже працював. Вони зняли крихітну квартиру, де й були щасливі.
Півтора роки потому у Олега раптово помер батько — серце. Мати ледве не зійшла з розуму. Вона блукала по квартирі чи лежала, дивлячись у стелю.
Боячись за неї, Олег запропонував переїхати до них. Варвара погодилась. Вона поверталася з інституту раніше за чоловіка, прибирала, готувала. Але мати дивилася на неї так, наче не розуміла, хто це.
Варвара зізналася Олегу у своїх підозрах. Вони відвели матір до лікаря. Діагноз підтвердився — деменція. Через рік вона вийшла за кефіром, який чоловік любив, і потрапила під машину.
Тепер у великій квартирі залишилися вони вдвох. Незабаром народився син. Жили, сварячись і мирячись, поки не сталося те, чого Варвара не очікувала.
Олег почав віддалятися. Все частіше казав, що одружився зі стрункою дівчиною, а вона перетворилася на «товсту жабу».
— Сіла б на дієту, до залу записалася. Нігті б зробила, зачіску змінила…
Варвара знала, що він частково правий, але все одно було боляче. Він теж не молодішав.
— Я ж не можу ногті нарощувати, я ж лікар, — відповідала вона.
З’явилася тривога — чи не має він когось на стороні? Але з роботи приходив вчасно, у відрядження не їздив.
Перед днем народження Олег сказав:
— Я ж казав? Святкуватиму в ресторані. Директор натякнув на підвищення — треба відсвяткувати гідно.
Варвара здивувалася. Вона завжди гарно готувала, але мовчала. Його свято — йому й вирішувати.
Вона купила нову сукню, зрВарвара подивилася у вікно — завіса пішов, і тепер їй належало починати все спочатку, але вже без зрад, без обману, тільки з тим, що залишилося у її серці.
