**Щоденник Варвари**
Зустріла свого майбутнього чоловіка на вулиці. Проспала на іспит, прибігла на зупинку, а трамвай як назло тільки від’їхав.
— Ну от! — вигукнула я, притопуючи ніжкою. — Тепер точно запізнюсь.
— Дівчино, вам куди потрібно? — Поруч на велосипеді зупинився хлопець. — Підвезу.
— На велосипеді? Серйозно? — скривилася я.
— А що? Краще, ніж пішки. Чи будете чекати наступний трамвай? Хто знає, коли він приїде.
Тоді ще не було мобільних, таксі не викличеш, а час тік… Та що вже там.
— Через двори швидше доїдемо, ніж на трамваї, — запевнив він.
Я прикусила губу, але сіла на багажник.
— Тримайтеся міцніше, — сказав він.
Велосипед захитався, і я ледве не спробувала сповзати, але незабаром ми їхали вже рівно. За десять хвилин були біля медичного. Я зіскочила.
— Дякую, — сказала, помітивши піт на його скронях. — Важко було?
— Трохи, — зізнався він. — Як тебе звати?
— Варвара. А тебе?
— Богдан. Удачі на іспиті!
Я заглянула до аудиторії — перші студенти вже йшли відповідати. У коридорі вся група зубрила конспекти. Я намагалася заспокоїтись. Раптом двері відчинилися, і вийшов щасливий Сашко з заліковою в руці.
— П’ятірка?
— Четвірка! — весело відповів він.
— Наступний! — визирнула лаборантка.
Я вдихнула глибоко і увійшла. Вибрала білет — щасливий, знала все.
— Готова, — сказала впевнено, попри дивний погляд лаборантки.
Відповідала професору. Вийшла з п’ятіркою.
Богдан чекав біля велосипеда.
— Як?
— Чудово! — посміхнулася я.
— Поїдемо?
— Куди?
— Куди забажаєш. В кіно чи на прогулянку.
Він був у відпустці. Ми каталися на човні, зайшли в кав’ярню, а потім у кіно. Коли він проводив мене ввечері, я зрозуміла — закохалася.
— Де ти була? — зустріла мене мама. — Як іспит? Не вчасно загуляла, а то без стипендії залишишся!
— Не залишуся.
Через рік ми одружилися. Він уже працював, ми зняли маленьку квартиру. Були щасливі.
А потім помер його батько. Майже перестала говорити, дивилася в стелю. Ми переїхали до неї. Вона не впізнавала мене. Лікарі діагностували деменцію.
Одного разу вона пішла за кефіром, який щодня пив її чоловік, і потрапила під машину.
Ми залишилися в її квартирі. Народився син. Жили, любили, сварились…
А потім усе розсипалось. Він став казати, що я потовстіла, що не доглядаю за собою. Чужі жінки красивіші.
В його день народження я дізналася про коханку. Вона чекала дитину.
— Квартира моїх батьків, — сказав він. — Виходь.
Я зібрала речі і поїхала до мами.
— Повертайся до нього! — кричала вона. — Борись!
Але я не могла.
Колега розповіла про старика, якому потрібна доглядальниця. Обіцяли квартиру після його смерті.
Мама бурчала, але я погодилась.
Він прожив вісім місяців. Коли помер, виявилось — квартиру він оформив на мене ще тоді.
Я повернулася до роботи, виростила сина. Він одружився, народились онуки.
Але одного разу він прийшов і сказав:
— Чому ти живеш одна в великій квартирі, а ми тіснимося? Продай її, дай мені гроші.
Я запропонувала помінятися, щоб не залізати в кредити. Він погодився, раптом згадав, що любить мене.
Тепер я в його старій однушці. Оглядаю обшарпані стіни, зламані ручки шаф… Куплю новий диван.
Він прийшов через місяць, побачив ремонт і замовчав.
— Мам, дружина скоро народить. Забери старшого до себе?
Я погодилась.
Тепер дивлюсь на каталоги — потрібен диван для онука.
Віддам йому все, що не встигла синові.
І жити веселіше удвох.
