**Щоденник Олександри**
Ти — мій світ.
Колись у нас з Дмитром був один під’їзд, п’ятий поверх. Він перейшов у четвертий клас і вважався вже достатньо дорослим, щоби доглядати за п’ятирічною Сашкою, яка мешкала навпроти. Її мама працювала хірургом, тому часто її викликали в вихідні.
Дмитро ставився до неї по-дорослому: годував, захищав, часом лаяв, якщо була причина. А Сашка беззаперечно слухалась, немов тінь ходила за ним, дивлячись на старшого друга своїми великими чорними очима.
Одного разу вона захворіла на ангіну. Та де ж у червні можна так застудитися? Дмитру довелося сидіти з нею цілими днями. Друзі вже знали, де його шукати. Вони подзвонили у двері, щоб покликати його на футбол.
— Не можу. З Сашкою, — серйозно відповів він.
— Тож візьми її з собою, буде вболівальницею, — запропонував Андрій.
— У неї температура. Не можна. Пограйте сьогодні без мене.
— Ну як без тебе? А у воротах хто стоятиме? — роздратовано скрикнув розчарований Павло.
— Чергуйтеся, — зітхнув Дмитро.
— Ні, це нудно. Ми теж не підемо.
— Тоді заходьте, — поступився він.
Сашка, загорнута в шарф, сиділа на дивані й розглядала книжку. Побачивши хлопців, засіяла.
— Мої друзі — Павло та Андрій. Вони посидять з нами, не проти?
— Почитайте мені, — простодушно попросила вона.
— Краще зробимо схованку, — Павко подивився на круглий стіл.
— Як? Треба гілки й солома, а їх немає, — очі Сашки блиснули від радості чи гарячки.
— Солома не потрібна. Можна зняти покривало з дивана? Накриємо стіл — ось і схованка!
Але одного покривала виявилося замало. Сашка показала, де лежить плед. Незабаром усі четверо опинилися під столом — тісно, душно, темно та неймовірно цікаво.
— Розкажіть страшну історію! — запропонував Андрій. — Мій прадід воював.
— Нудно, — махнув рукою Павло.
— Він возив хліб до блокадного Ленінграду. Люди їли навіть один одного…
— Фу! — Сашка притиснулася до Дмитра.
— Я знаю страшніші історії, — оживився Павло. — У таборі ми розповідали про Чорну Людину. Вона з’являється вночі…
Сашка завмерла. Саме слово «чорний» здалося їй жахливим. Від «чорної людини» їй стало холодно.
— Вона ловить непослухняних дітей і…
— Годі! — різко перебив Дмитро, відчувши, як дівчинка затремтіла. — Вона ще маленька, буде боятися спати.
— Я не маленька! — образилася Сашка, та голос їй уже дрижав.
Раптом хлопнули двері. Кроки наближалися. Під столом затихли. Покривало піднялося — Сашка закричала.
— Ось ви де! — почувся мамин голос.
— Мамо! — вона вискочила й кинулася до неї.
— Що це ви робили?
— Були в схованці. Розповідали страшні історії…
— І тобі не страшно?
— Страшно. А коли почула кроки, подумала — це Чорна Людина…
Мати суворо подивилася на хлопців. Дмитро опустив очі.
— Розберіть «схованку» й ідіть мити руки.
Того вечора Дмитро таки пішов грати у футбол. А Сашка довго не могла заснути — уява малювала Чорну Людину.
Роки минули. Дмитро вступив до військового училища, з’являвся рідко. Одного разу він зайшов до них — батьків не було вдома. Побачивши його у формі, Сашка зніяковіла. Він теж помітив, як вона виросла. Під обідом його погляд не відривався від неї. Серце билося так, ніби хотіло вискочити.
А через три роки вона побачила, як він допомагав вийти з авто вагітній жінці. Серце розбилося. Вона втекла до Києва, щоб не бачити його.
Минули роки. Сашка, тепер вже Олександра Владиславівна, працювала у реабілітаційному центрі. Одного дня туди привізОдного дня в центр приїхав Дмитро — поранений, але тепер, нарешті, готовий сказати їй те, що вона чекала все життя.
