Ось переказана історія, адаптована до українського колориту:
Ти — мій світ
Богдан і Оленка жили в одному будинку, на одному поверсі, п’ятому. Богдан перейшов у четвертий клас і вважався достатньо дорослим, щоб доглядати за п’ятирічною Оленкою, яка мешкала у квартирі навпроти. Її мама працювала хірургом, і її часто викликали до пацієнтів навіть у вихідні.
Богдан поводився з Оленкою по-дорослому: годував, захищав, лаяв, коли було за що. А вона слухалася беззаперечно, ходила за ним, мов хвостик, дивлячись на старшого друга своїми величезними темними очима.
Одного разу Оленка захворіла на ангіну. І де ж у червні можна так простудитися? Богдану довелося сидіти з нею цілими днями. Друзі знали, де його шукати. Вони подзвонили в квартиру Оленки, щоб покликати його пограти у футбол.
— Не можу. З Оленкою сиджу, — серйозно відповів Богдан.
— То візьми її з собою, буде вболівальницею, — запропонував Юрчик.
— У неї ангіна, температура. Не можна. Грайте сьогодні без мене.
— Та як без тебе? Хто ж у воротах стоятиме? — засмучено буркнув Тарасик.
— Стоятимете по черзі, — запропонував Богдан, дивлячись на зніяківші обличчя друзів.
— Та ну, так нецікаво. Ми тоді теж не підемо.
— Тоді заходьте, — зітхнув Богдан і впустив хлопців у квартиру.
Оленка, із шарфом, обмотаним навколо шиї, сиділа на дивані й розглядала картинки в книжці. Побачивши хлопців, вона зраділа.
— Мої друзі — Тарасик і Юрчик, — пояснив Богдан. — Вони посидять із нами, не проти?
— Почитайте мені, — просто сказала Оленка, простягаючи їм книжку.
— Краще давай шалаш зробимо, — Тарасик подивився на круглий стіл посеред кімнати.
— Як? Треба гілки та солома, а в нас немає, — очі Оленки блиснули то від температури, то від радості.
— Солома не потрібна. А можна ковдру з дивана зняти? — запитав Тарасик. — Накриємо нею стіл, і буде шалаш.
Але однієї ковдри виявилося замало. Оленка сказала Богданові, де в шафі лежить плед. Незабаром усі четверо опинилися під столом. У цьому імпровізованому шалаші було тісно, душно, темно й неймовірно цікаво.
— Давайте страшні історії розказуватимемо, — запропонував Юрчик. — Мій прадід воював.
— Ну й що? Про війну нудно, — зітхнув Тарасик.
— Ти знаєш, скільки в нього орденів? Не злічити, — хвалився Юрчик. — Він доставляв хліб у блокадний Ленінград.
— Набридло про війну. Нудно, нецікаво, — ніякТоді Богдан обійняв Оленку, поцілував у чоло й прошепотів: “Як же я без тебе роками жив?” — і вона відчула, що нарешті знайшла свій дім.
