“Ти не товар, доню”: як батько намагався продати долю доньки, а кохання все розставило по місцям
— Донечко, виходь за Тараса Шевченка — житимеш як у раю. В нього ферма, авто, хата. Нащо тобі той голодрабець Богдан? — зірвався Віктор Коваленко, стоячи біля плити й гріючи руки. Всередині в нього кипіло — не на доньку, а на її впертість.
Віктор все життя працював механізатором у сільському господарстві під Черкасами. Був господарем до кісток: власна хата, три городи, гуси, свині, нова техніка, паркан із свіжої профлисти. Дружина Ганна — тиха, працьовита, доброзичлива. Старший син Олексій давно одружився, а молодша донька, Соломія, тільки закінчила медколедж. Гарна, з рум’яними щоками та ясними очима, і серце батька боліло — аби не віддалася не тому.
У Віктора був друг — Іван Шевченко. Дружили більше двадцяти років: і пили, і сіяли, і на рибалку їздили разом. Іван тримав ферму, торгував м’ясом на базарі, мав єдиного сина Тараса. Заможний, правда, з характером, але Віктор вважав — кращої пари не знайти.
— Розумій, Соломіє, — почав він знову, — Тарас — це шанс. Хочеш жити, не рахуючи копійки? Ось тобі дорога. А твій Богдан… Що він? Сирота, жив у тітки в Умані. Ні землі, ні хати, ні гроша.
Соломія мовчала, стиснула губи, а потім різко сказала:
— За Тараса я не піду. Я люблю Богдана. І крапка.
Слова її були наче батіг. Віктор поблід від лютості, але стримався. Наступного дня він зустрівся з Іваном, випили, закусили, посміялися. І домовились: наступних вихідних будуть сватати. Віктор повернувся додому і, ледь переступивши поріг, гукав дружині:
— Завтра ріжемо кабана! Соломійку “пропили” — буде тепер Шевченковою нареченою!
Ганна зблідла.
— Ти що, з глузду з’їхав?! Це що, ярмарок? Вона людина, не худоба! Ти що, у неволі живеш?
Соломія чула все. Тієї ж ночі вона зібрала речі в маленьку торбину, написала матері листа — “пробач, люблю, не можу інакше” — і через вікно втекла до Богдана. За тиждень вони розписалися без весілля, без сукні, зняли кімнату в комуналці на околиці міста.
Рік Віктор не розмовляв із донькою. Ганна їздила до неї потай — привозила їжу, пестила онука, якого Соломія народила через вісім місяців. Потім померла тітка Богдана, і молодим дістався старий будиночок. Він почав будувати новий — цеглу за цеглою, все своїми руками.
Одного разу Віктор сам прийшов до них, постояв біля воріт, подивився на будівництво і спитав:
— Ну що, зяте, руку до фундаменту доложити не завадить?
З того дня вони помирилися.
Через шість років у Соломії з Богданом був двоповерховий будинок, господарство, техніка і двоє синів. Усі сусіди заздрили. А Тарас Шевченко двічі розлучився і все ще жив з батьками. Без роботи, без мети, з пляшкою в руці.
— Це наш син, — тепер казала Ганна сусідкам. — І Богдан, і Олексій — обоє наші.
А Віктор дивився на онуків і думав, як же добре, що серце доньки тоді не зрадило себе.
