«Ти не товар, доню»: як батько намагався продати долю доньки, а кохання все розставило на свої місця
— Донечко, виходь за Миколу Шевченка — житимеш, як у казці. В нього ферма, авто, хата. Нащо тобі той бідолах Олексій? — зі злістю кинув Іван Петренко доньці. Він стояв у кухні, грів руки над грубою, а в середині в нього клекотів гнів — не на доньку, а на її впертість.
Іван усі роки працював механізатором у сільгосппідприємстві під Житомиром. Був господарем до кісток: власна хата, шість соток, кури, свині, техніка, новий паркан. Дружина Ганна — тиха, працьовита, добросерда. Старший син Василь давно одружився, а молодша донька, Марічка, щойно закінчила медінститут. Гарна, рум’яна, з чистими очима, і серце в батька боліло — не дай Боже, віддасться не тому.
У Івана був друг — Опанас Шевченко. Дружили більше двадцяти років: і пили разом, і сіяли, і на рибалку їздили. Опанас тримав ферму, торгував м’ясом на базарі, і був у нього один син — Микола. Заможний, правда, з характером, але Іванові здавалося, що кращої пари не знайти.
— Зрозумій, Марічко, — знову почав він, — Микола — це шанс. Хочеш жити без турбот? Ось тобі дорога. А твій Олексій… Що в нього? Сирота, жив у тітки у Рівному. Ні землі, ні хати, ні копійки.
Марічка мовчки слухала, стиснула губи, а потім рішуче сказала:
— За Миколу я не піду. Я люблю Олексія. І крапка.
Слова її вдарили, як батіг. Іван побілів від лютості, але стримався. Наступного дня він зустрівся з Опанасом, випили, закусили, посміялися. І домовились: через тиждень будуть сватати. Іван повернувся додому і, ледь переступивши поріг, гукнув дружині:
— Завтра ріжемо порося! Я Марічку «пропив» — тепер буде Шевченковою нареченою!
Ганна зблідла.
— Ти що, з глузду з’їхав?! Це що, ярмарок? Вона людина, не худоба! Ти що, у неволі жив?
Марічка все чула. Тієї ж ночі вона зібрала речі в невеличкий рюкзак, написала мамі листа — пробач, люблю, інакше не можу — і через вікно втекла до Олексія. За тиждень вони розписались без весілля, без сукні, зняли кімнату у комуналці на околиці міста.
Рік Іван не розмовляв із донькою. Ганна їздила до неї потай — привозила їжу, пестила онука, якого Марічка народила через вісім місяців. Потім померла тітка Олексія, і молода пара успадкувала стару хатину. Він почав будувати нову — цеглина за цеглиною, все своїми руками.
Одного разу Іван сам прийшов до них, постояв біля воріт, глянув на будівництво й спитав:
— Ну що, зятечку, руку до фундаменту прикласти не завадить?
З того дня вони помирились.
Через шість років у Марічки з Олексієм був двоповерховий будинок, господарство, техніка й двоє синів. Усі сусіди заздрили. А Микола Шевченко вже двічі розлучився і досі жив з батьками. Без роботи, без мети, з пляшкою в руці.
— Це наші сини, — тепер казала Ганна сусідкам. І Олексій, і Василь — обидва наші.
А Іван дивився на онуків і думав, як добре, що серце доньки тоді не зрадило себе…
