У мого чоловіка завжди був непростий характер. З появою сина все ускладнилося. Йосип хотів зробити з сина справжнього чоловіка, хоча сам далеко не дотягував до придуманих самим же стандартів.
В той вечір чоловіку раптом стало погано та він зліг. Я зателефонувала до сина з проханням приїхати до нас. Я боялася, що це останні хвилини Йосипа та хотіла, щоб Віктор побачив його хоча б в останній раз.
Віктор неохоче відповів на мій дзвінок, він почув, що сталося з батьком та сказав, що зараз у нього багато справ та він навряд чи зможе вирватися, проте постарається.
Зараз у сина все добре, він чудово заробляє, має власне майно, а в той пам’ятний вечір Йосип йому сказав забиратися геть з нашого дому тому, що він ні на що не здатний.
Я падала Йосипу в ноги, просила його схаменутися. Куди ж сину йти? Але чоловік був невблаганний. Окрім того, заборонив комусь з родичів пускати до себе нашого сина жити. Віктор тоді пішов жити до друзів. Син навіть не зміг зібрати свої речі як слід.
Час від часу ми бачилися з сином, на той момент він працював охоронцем на заводі, там і жив. Я передавала Віктору гроші, але він не брав. Такий же гордий, як і його батько.
Якось я дізналася, що Віктор поїхав з нашого міста, він назбирав грошей та облаштував собі бізнес, потім справи пішли у нього краще та Віктор розширив свій бізнес.
Пройшло вже багато часу, Віктор так нас і не провідав, він казав мені, що більше на батька не ображається, але ще й досі пам’ятає його слова стосовно Віктора: “Ти невдаха та у тебе нічого в житті не вийде, запам’ятай це раз і назавжди“.
Ми спілкувалися з сином через телефон, іноді я приїжджала до нього та раділа успіхам сина. Відтоді у нас вдома розмови про Віктора були заборонені, Йосип захворів та дуже довго лікувався.
Нарешті на моє прохання Віктор приїхав до рідного дому. Я відчинила йому двері та побачила, що син сильно стурбований.
– Вже двадцять років пройшло, а нічого не змінилося, – сказав син.
Віктор оглянув наш дім: ті ж самі шпалери, паркет, лише декілька нових табуреток, а так все, як було.
– Батько у спальні, він чекає на тебе, – сумно сказала я, – зовсім нещодавно його стан погіршився та він увесь час кликав тебе.
Ми з сином зайшли до кімнати, де лежав Йосип, він уже деякий час був прикутим до ліжка, я його доглядала. Йосип був уже не таким, як колись, він його мужності та суворості не залишилося й сліду. Тепер це був просто немічний та хворий старий чоловік.
Він поглянув на Віктора та заплакав. Йосип уже давно не міг розмовляти, а якщо у нього й виходило видати якийсь звук, то він був схожим на мугикання. Йосип стиснув руку Віктора, а син висмикнув свою руку та пішов геть.
Віктору було дуже ніяково та він вийшов з кімнати, я взялася заспокоювати свого чоловіка.
Ми сиділи з сином на кухні та довго говорили, я просила Віктора залишитися нас ночувати та він не погодився, поїхав до готелю. На ранок Йосипа не стало, я зателефонувала до сина та повідомила цю сумну звістку.
Віктор допоміг мені організувати похорон, взявши всі витрати на себе. Після поминального обіду я сказала сину, що Йосип залишив йому якусь коробку. Ще коли мій чоловік був живий, він носився з цією коробкою та забороняв її викидати.
Там були речі, які нагадували про Віктора: його перший малюнок, фотографій, рогатка, яку Віктор зробив власноруч, а також лист до сина.
Віктор залишився в кімнаті, де лежав батько, щоб прочитати цей лист, його довго не було. Нарешті, коли Віктор вийшов з кімнати, я побачила, що він плаче.
