Мені було 17 років. Студентка першого курсу університету. Жила в гуртожитку, зі своєю сусідкою по кімнаті, Нелею. Ми стали наче не розлий вода. Все життя мріяла про рідну сестру й ось її зустріла й неважливо, що рідними ми були не по крові, а по духу.
Якось на вихідних, коли наша компанія роз’їхалася по домівках, ми з Нелею нудьгували. Подруга запропонувала піти десь розвіятися, поїсти морозива. У парку стояв морозивник, там морозиво найсмачніше. Поки Неля загравала з молодим продавцем я чекала на неї на лаві.
Розглядала прохожих людей й не одразу помітила жіночку, яка сіла поруч.
-Красуня, позолоти свою ручку. Я тобі всю правду розповім!
-Ой! – підстрибнула я на місці від несподіванки. – Та мені не потрібно, дякую – намагалася ввічливо позбутися непроханої компанії.
-Це ти даремно! Бачу, що кохання ходить поряд, а ти його все побачити не можеш.
Цікавість взяла гору, тож я з острахом простягнула свою руку незнайомці й дивилася, як посмішка швидко сходить з її обличчя.
-Ну що там, кохання пішло в інший бік? – пожартувала я.
-Ти вийдеш заміж через кілька місяців за красивого чорнявого парубка з очима небесної блакиті. Дитина у вас буде, бачу швидке поповнення.
-Буде дівчинка? – з надією запитала у ворожки.
-Ти отримаєш бажану дочку, коли втратиш сина – ці слова викликали у мене якесь тривожне відчуття. Мурахи пробіглися спиною. Я швидко вирвала руку у цієї жінки, кинула їй двадцятку й побігла до Нелі.
Страх, застиглий на моєму обличчі, не на жарт налякав і подругу.
-Що сталося? За тобою наче стадо вовків гналося.
Я коротко переповіла Нелі те, що сказала ворожка. Вона дивилася на мене кілька секунд серйозно, а потім розсміялася.
-Та не бери дурного до голови! – махнула Неля рукою. – Вона така ворожка, як я балерина. Тримай морозиво й не розпускай нюні.
Морозиво я взяла, а коли ті голубки нахилилися одне до одного для поцілунку, стрімко розвернулася в інший бік й випадково врізалася в незнайомця. Моє шоколадне морозиво залишилося на його білій сорочці, а коли я перевела погляд на обличчя молодика, то побачила його очі ніжного блакитного кольору. У голові одразу відлунням прозвучали слова ворожки «красивого чорнявого парубка з очима небесної блакиті».
-П-п-пробачте – ледве видушила з себе, заїкаючись. – Я не хотіла.
-Прийдеться вам відшкодувати – серйозним тоном заявив хлопець.
– Так, звісно, скажіть, скільки вона коштувала.
-Думаю, побачення цілком достатньо, щоб окупити вашу милу незграбність – він посміхнувся, а моє серце пришвидшено забилося.
Того дня у парку я зустріла свого чоловіка. Ми одружилися через три місяці після знайомства, а в день весілля я зрозуміла, що вагітна.
З роками слова ворожки забулися. Я була щасливою дружиною та прекрасною мамою для нашого сина. Мирослав – татова гордість та мамина втіха, а до всього справжній красень, який успадкував небесні очі свого батька. Як сильно ми з чоловіком хотіли другої дитини, але всі спроби зазнавали невдачі. З часом надія згасла й ми дякували богу за те, що маємо.
Коли сину виповнилося 18, він привів у наш дім свою дівчину. Марічка була хорошою, привітною та милою. Ми швидко порозумілися, дізналися, що маємо багато спільного. Та найголовніше для мене було те, що дівчина кохає мого сина щиро та без вигоди.
Весілля зіграли через три місяці, мабуть, у сина з татом це сімейне. Молоді переїхали жити до нас. Жодного дискомфорту не виникало. Перший місяць ми їх і не бачили, тому що батьки нареченої подарували молодятам путівки в Карпати. З медового місяця Мирослав та Марічка повернулися ще щасливіші.
Ввечері сім’я зібралася за вечерею. Діти ділилися своїми враженнями від поїздки, розповідали багато цікавого, хизувалися красивими фото з відпочинку. Я пішла на кухню заварити усім чай, прибігла Марічка, запитала чи потрібна допомога.
-Валентино Степанівно, давайте я вам допоможу – звернулася до мене невістка.
-Доню, ну яка я тобі Валентина Степанівна, називай мене мамою – попросила я дружину свого сина.
-Та мені якось незручно та ніяково так до вас звертатися – зізналася Марічка.
-Я все життя мріяла про донечку, але бог своєї не дав, то я була б щасливою, якби нею стала ти.
Дівчина не відповіла, лише ніжно мене обійняла й побігла до свого чоловіка. Тієї ночі ми засиділися допізна, по кімнатах розійшлися пізно. Вночі мене розбудив гуркіт у передпокої, вийшла глянути, що там відбувається. Мирослав поспіхом взувався.
-Сину, що сталося? – запитала я схвильовано.
-Та Славка знову в якусь халепу втрапив. Ось зателефонував, попросив його забрати. Я швидко, не хвилюйся й Марічку не буди, бо вона буде сварити мене.
Я дивилася, як мій син виходить з квартири й відчувала якусь тривогу. Якби ж то знала, що більше його не побачу. Сну не було, минула година, друга, а Мирослав не повертався. Набирала його десятки разів, телефон вимкнений.
Уже під ранок до мене зателефонували з номера сина й повідомили, що він потрапив в аварію. Врятувати його не вдалося.
В голові не вкладалося. Думала, що це страшний жахливий сон. Та коли я не змогла прокинутися, то стала голосити та ридати на всю квартиру. Вибіг чоловік, а за ним і Марічка. Мені хотілося померти тієї ж миті, коли я повідомила їм про загибель Мирослава.
На впізнання ми поїхали разом. Вмовляла невістку не заходити, але вона наполягла. Моя душа залишилася у тій кімнаті, де лежало холодне тіло моєї єдиної дитини. Пам’ятаю, як поглянула на нього, а далі пітьма.
Прийшла в себе у лікарняній палаті. Поруч Марічка, тримає мене за руку, плаче.
-Заспокойся, моя люба, зі мною все гаразд – прошепотіла до невістки.
-Мамо, ви мене так налякали – відповіла дружина мого покійного сина й кинулася мене обійняти.
Як грім серед ясного неба у моїй пам’яті зринули слова ворожки: «Ти отримаєш бажану дочку, коли втратиш сина». Сльози покотилися з очей, а далі все, як в тумані.
Хоч ми й вмовляли Марічку залишитися з нами, дівчина повернулася в село до своїх батьків. Ми продовжували спілкуватися і якою радістю для нас стала новина про те, що дівчина вагітна. Наш син залишив частинку себе перед відходом. Кажуть, що Господь забирає до себе найкращих. Без сумніву Мирослав був янголом серед людей. Сподіваюся, що він знайшов мир та спокій, а ми з чоловіком знаходимо його в оченятах кольору небесної блакиті нашої онучки Любові.
