Олена накрила на стіл, поставила на плиту смачний борщ, підсмажила пиріжки з картоплею та капустою — ще з дитинства була певна, що шлях до сердця чоловіка лежить через шлунок. Вона старанно готувала, сподівалася, вірила. П’ять років шлюбу — марно. Ані шелесту дитячих ніжок, ані крихітного плачу вночі. Лікарі лише розводили руками: «Ще не все втрачено», — а чоловік навіть не думав обстежуватися. Віталій віддалявся все більше, ставав гірким, холодним, сварливим. А свекруха не пропускала нагоди звинуватити Олену.
— Ти мені онуків не даєш, бо не можеш, — вигукувала Надія. — Мій син здоровий, це ти в молодості гуляла!
Олена плакала в темряві. Вона обійшла десятки лікарень, пройшла процедури, здала аналізи. Але все було даремно без участі Віталія. А йому й дарма було підтримувати — він просто виходив, хлопаючи дверима, й кричав, що їх ніщо не пов’язує, крім іпотеки.
Але вона все одно вірила.
…Того вечора, як завжди, Олена чекала його з роботи. У повітрі пахло домашньою їжею, але замість привітання вона почула:
— Що це за безлад на кухні? — буркнув Віталій, дивлячись на брудний посуд.
— Я готувала… — почала було вона, але він перебив:
— Неважливо. Сідай. Треба дещо сказати.
Серце Олени забилося швидше.
— Усе це… — він махнув рукою навколо. — Усе, що між нами… безглузде. У мене є інша. Ми кохаємо одне одного. Подаю на розлучення.
Вона оніміла. Ще хвилину тому на столі парували пиріжки, а тепер її життя розпадалося.
— А наші плани? Мрії? — прошепотіла Олена.
— В мене тепер інші плани. Я все ще хочу дитину. Але з іншою жінкою.
Він пішов. Назавжди.
Далі був ніби поганий сон: суди, поділ майна, докори, приниження. Надія вимагала квартиру — адже її «золотий синок» не отримав спадкоємця. Олену ніхто не жалів. Навіть мати не могла втішити.
— Ти ще молода, — твердила їй Галина. — Усе тільки починається.
— А я більше не хочу ні кохання, ні чоловіків, — ридала Олена. — Я розбита.
Але Галина не здавалася. Водила дочку по лікарях, витягувала з депресії, знову і знову переконувала не ставити на собі хрест.
Олена поступилася — лише заради мами. Знову аналізи, процедури, робота, рідкі зустрічі з подругами. Вона намагалася не згадувати минуле, жила як могла. І думала, що її серце назавжди закрите для кохання.
Допоки не з’явився Ярослав.
— Я не питаю про минуле, — сказав він. — Я хочу будувати з тобою майбутнє.
— Але я можу не дати тобі дитини, — зізналася вона.
— Тоді заведемо кота. А якщо схочеш — пса. Головне, щоб ти була поруч.
Вони почали жити разом. Через п’ять місяців розписалися. Купили квартиру в кредит, завели кота. Олена вперше за багато років почала сміятися. Вона вчилася бути щасливою — і в неї виходило.
Минуло п’ять років. У них народилися донька й син — Софійка та Данилко. Олена навіть не вірила, що таке можливе. Вона любила й була коханою. Жила в турботі та спокої. І намагалася не згадувати минуле.
Але одного разу в місті вона натрапила на Надію.
— Гарно виглядаєш, — зі злісною усмішкою сказала та. — Новий багатенький знайшовся?
— Я просто щаслива, — спокійно відповіла Олена. — А ви як?
— Мучилася з Віталієм, — зітхнула свекруха. — Невістка вже третя. Усе не ті. Ти, виявляється, була найкращою.
Олена посміхнулася, але нічого не відповіла. Не хотілося зловтішатися.
— А діти в тебе є? — не втрималася Надія.
— Ми не настільки близькі, щоб обговорювати таке, — ввічливо завершила розмову Олена.
— Просто у Віталія дітей так і немає… Може, вам варто ще раз спробувати? — крикнула їй услід Надія.
— Ні, дякую, — кинула Олена, йдучи.
І лише коли сховалася за рогом, Олена вперше справді зрозуміла: усе, що було, сталося не даремно. Пішов той, хто не мав залишатися. Щоб у її житті з’явився той, хто справді її чекав.
А разом із ним — і ті, заради кого вона тепер жила.
