Олеся накрила стола, поставила на піч червону борщину, підсмажила вареники з вишнями — вірила, що любов чоловіка йде через його шлунок. Вона старанно готувала, молилась, сподівалась. П’ять років шлюбу — і жодного дитячого сміху. Лікарі розводили руками: “Шанси є”, а чоловік лише бурчав, що це марна трата часу. Дмитро ставав холоднішим, грубішим, все далі. А свекруха не забувала нагадати:
— Ти мені онуків не даси, бо не зможеш, — шипіла Марія. — Мій син здоровий, це ти в молодості гуляла!
Олеся плакала в подушку. Вона обійшла всіх лікарів, здала аналізи, випила тисячу відварів. Але без Дмитра — усе було даремно. А він і слухати не хотів — виходив, хлопаючи дверима, кричав, що їх звязує лише кредит на хату.
Але вона все ще вірила.
…Того вечора вона, як завжди, чекала його. Повітря пахло свіжим хлібом, але замість привітання почулось:
— Що це за безлад? — буркнув Дмитро, вдивляючись у миску з немитою посудою.
— Я готувала… — почала Олеся.
— Неважливо. Сідай. Треба поговорити.
Серце закалатало, ніби птах у клітці.
— Все це… — він махнув рукою навколо. — Більше немає сенсу. У мене інша. Ми кохаємось. Подаю на розлучення.
Вона застигла. Щойно на столі парували вареники, а тепер — її світ розсипався.
— А наші мрії? — прошепотіла вона.
— Тепер у мене інші мрії. Я хочу дитину. Але не з тобою.
Він пішов. Назавжди.
Дальше — як у кіно: суди, поділ майна, звинувачення. Марія вимагала хату — адже її «золотий хлопчик» не став батьком. Олесю ніхто не жалів. Навіть мати не могла втішити.
— Ти ще молода, — казала Галина. — Життя тільки починається.
— Я більше не хочу ні кохання, ні чоловіків, — ридала Олеся.
Але Галина не здавалась. Водила до лікарів, витягувала з пітьми, нагадувала: не списуй себе.
Олеся здалася — заради мами. Знову лікарні, робота, рідкі зустрічі з подругами. Вона намагалась не згадувати минуле. І думала — її серце закрите навіки.
Поки не зявився Ярослав.
— Не питаю про минуле, — сказав він. — Я хочу майбутнє з тобою.
— Але я, можливо, не зможу дати тобі дитину, — зізналась вона.
— Тоді візьмемо кота. А якщо захочеш — хом’яка. Головне — щоб ти була поруч.
Вони почали жити разом. За пів року одружились. Купили хатину, завели кота. Олеся знову навчилась сміятись.
Минуло п’ять років. У них народились донька й син — Соломія та Олежко. Вона не вірила, що таке можливо. Вона кохала — і була кохана.
Але одного дня на ринку вона зустріла Марію.
— Гарно виглядаєш, — скривилась та. — Нового пана знайшла?
— Я просто щаслива, — відповіла Олеся. — А ви як?
— Мучимось з Дмитром, — зітхнула свекруха. — Третя невістка. Все не та. А ти, виявляється, була найкращою.
Олеся посміхнулась, але не сказала нічого.
— А діти в тебе є? — не втрималась Марія.
— Ми не настільки близькі, — відрізала Олеся.
— У Дмитра досі немає… Може, варто спробувати знову? — крикнула їй услід.
— Ні, дякую, — кинула Олеся, відвертаючись.
І лише коли пішла за ріг, вона остаточно зрозуміла: усе, що сталося, мало сенс. Пішов той, хто не мав у її житті залишитись. Щоб прийшов той, хто чекав на неї справді.
А разом з ним — і ті, заради кого вона тепер дихала.
