«Ти принесла лихо в нашу родину!» — гримнула матір до своєї підліткової доньки.
— Матус, ти повернулася! Я так тужила! Тепер ми будемо разом? — з тремтячою надією скрикнула дівчинка, кидаючись до матері.
— Ні! Ти залишишся з бабусею! — різко обірвала її Ганна, відсторонюючись, наче від чужої.
Ганна вперше за два роки приїхала до доньки в містечко Гірськ. Її голос був холодний, а погляд — сповнений ненависті. Вона залишила дитину на опіку свекрухи, і ця зустріч розбила серце малої, що так довго чекала материнської любові.
— Чому? — ледве стримуючи сльози, запитала дівчинка.
— Бо з твоїм народженням у нашу родину прийшло горе! Через тебе немає батька! — вигукнула Ганна, і її слова, немов ніж, встромилися в душу дитини.
Ганна та Тарас були нерозлучними щодо шкільної лави. Їхнє кохання здавалося вічним: вони мріяли про майбутнє, будували плани, не могли прожити один без одного й дня. Відразу після інституту вони побралися. Тарас влаштувався на вахту, заробив гарні гроші, і незабаром вони купили квартиру в Гірську. Коли Ганна дізналася, що вагітна, Тарас сяяв від щастя. Він огорнув її турботою, обрав найкращий пологовий будинок, готував дитячу кімнатку. Їхнє життя було сповнене надій.
Але доля зіграла з ними зло. Через кілька днів після пологів Ганна готувалася до виписки. Тарас, сяючи від гордості, прикрасив дитячу, купив цвети та поїхав до лікарні за дружиною й донечкою. Але дістатися не встиг. Жахлива аварія обірвала його життя. Рятувальники й лікарі були безсилі. Ганна залишилася сама з новонародненою донею на руках.
До пологового приїхала подруга Ганни, намагаючись пом’якшити удар. Вона вигадувала дивні історії, щоб відволікти, але правда наздогнала Ганну вдома. Свекруха, ридаючи, розповіла про трагедію. Ганна, божеволіючи від горя, вдерлася в кімнатку, яку з такою любов’ю готував Тарас. Вона била все навколо: зривала занавіски, розкидала іграшки, кричала від болю. Її світ розпався.
Після похорону Ганна не могла дивитися на доньку. Свекруха, Марія Степанівна, взяла на себе всі клопоти про дитину. Ганна примушувала себе доглядати за нею, але в її серці не було любові — лише порожнеча й лють. Вона звинувачувала доньку у смерті чоловіка, ніби її поява на світ стала прокляттям.
Одного разу, коли Марія Степанівна прийшла навідати онуку, Ганна не витримала.
— Це вона винувата! — кричала вона, задихаючись від сліз. — Вона зруйнувала наше життя! Я ненавиджу її!
— Ганно, опам’ятайся! — благала свекруха. — Ми мусимо жити заради дівчинки. Вона невинна!
Але слова не доходили. Ганна замкнулася в своєму горі, відгороджуючись від дитини стіною ненависті.
Через два роки Ганна влаштувалася на роботу. Марія Степанівна допомагала, як могла, але незабаром Ганна отримала підвищення й почала їздити у відрядження. Вона попросила свекруху забрати доньку до себе. Бабуся, що обожнювала онуку, з радістю погодилася. Спочатку Ганна навідувала дівчинку, брала її на вихідні, але з часом візити рідшали. Потім вона й зовсім зникла.
Ганна переказувала гроші на картку свекрухи, але на зв’язок не виходила. Дівчинка, тужачи за матір’ю, плакала, просилася до неї, але Марія Степанівна вигадувала виправдання: «Матуся у відрядженні, скоро повернеться». Вона навіть їздила до Ганни додому, та та захлопнула двері перед її носом, не бажаючи говорити.
Минуло кілька років. Ганна з’явилася в домі свекрухи на день народження доньки, Соломії. Вона увійшла, холодно вручила подарунок і завмерла, дивлячись на дівчинку, котра з надією кинулася до неї.
— Мамо, ти повернулася? Я буду жити з тобою? — скрикнула Соломія, її очі сяяли.
— Нічого не змінилося! — відрізала Ганна, одсахнувшись. — Ти залишишся тут.
— Чому? — голос Соломії задрижав, сльози наблизилися до очей.
— Бо ти принесла лихо! Через тебе загинув твій батько! — вигукнула Ганна, і її слова луною відбилися в кімнаті.
Марія Степанівна не видержала:
— Ганно, замовкни! Як ти можеш таке казати дитині?!
Ганна подивилася на свекруху з крижаним спокоєм.
— Я побралася, — сказала вона. — І я вагітна. Я приїхала, щоб оформити відмову від Соломії.
— Ти кидаєш рідну доньку? — жахнулася свекруха. — Тобі не соромно?
— Я не можу її полюбити, — тихо відповіла Ганна. — Вибачте.
Вона розвернулася й пішла. Незабаром прийшов нотаріально засвідчений документ. Соломія залишилася з бабусею, яка стала її опікуном. Коли дівчинка питала про матір, Марія Степанівна мовчала, не маючи сили розповісти правду. Лише через багато років Соломія дізналася, що мати звинувачувала її у смерті батькаСоломія вирослила мудрою та сильною жінкою, але в її серці назавжди залишився шрам від матеріної зради.
