“Ти принесла горе в нашу родину!” — гукає мати до доньки-підлітка.
— Мамочко, ти повернулася! Я так сумую! Тепер ми будем разом? — із тремтливою надією в голосі вигукнула дівчинка, кидаючись до матері.
— Ні! Ти залишишся з бабусею! — різко обірвала її Ганна, відсторонюючись, немов від чужої.
Ганна вперше за два роки приїхала до доньки у містечко Гірське. Її голос був холодним, а погляд — сповнений ненависті. Вона залишила доньку на опіку свекрусі, і ця зустріч розбила серце дитини, яка чекала матчиної любові.
— Чому? — ледве стримуючи сльози, запитала дівчинка.
— Тому що з твоїм народженням у нашу родину прийшло горе! Через тебе нема батька! — викрикнула Ганна, і її слова, як ніж, увігналися в душу доньки.
Ганна й Павло були нерозлучні ще зі шкільної лави. Їхня любов здавалася вічною: вони мріяли про майбутнє, будували плани, не могли прожити один без одного ні дня. Відразу після університету вони одружилися. Павло влаштувався на вахту, заробляв гарні гроші, і незабаром вони купили квартиру в Гірську. Коли Ганна дізналася, що вагітна, Павло сяяв від щастя. Він оточив її турботою, обрав найкращий пологовий будинок, готував дитячу кімнату. Їхнє життя було сповнене надій.
Але доля вчинила жорстоко. Через кілька днів після пологів Ганна готувалася до виписки. Павло, сяючи від гордості, прикрасив дитячу кімнату, купив квіти та поїхав до пологового будинку за дружиною та донечкою. Але доїхати він не встиг. Жахлива аварія обірвала його життя. Рятувальники та лікарі були безсилі. Ганна залишилася сама з новонародженою донькою на руках.
До пологового приїхала подруга Ганни, намагаючись пом’якшити удар. Вона вигадувала дивні історії, щоб відволікти, але правда настигла Ганну вдома. Свекруха, ридаючи, розповіла про трагедію. Ганна, збожеволівши від горя, увірвалася в дитячу кімнату, яку з такою любов’ю готував Павло. Вона нищила все навколо: зривала штори, розкидала іграшки, кричала від болю. Її світ розсипався.
Після похорону Ганна не могла глянути на доньку. Свекруха, Марія Степанівна, взяла на себе всі клопоти про малу. Ганна змушувала себе доглядати за дитиною, але в її серці не було любові — лише порожнеча та гнів. Вона звинувачувала доньку в смерті чоловіка, наче її народження стало прокляттям.
Одного разу, коли Марія Степанівна прийшла провідати онуку, Ганна зірвалася.
— Це вона винна! — кричала вона, задихаючись від сліз. — Вона зруйнувала наше життя! Я ненавиджу її!
— Ганно, опам’ятайся! — благала свекруха. — Ми повинні жити заради дівчинки. Вона не винувата!
Але слова не доходАле Аліса згодом зрозуміла, що справжня родина — це не ті, хто дарує життя, а ті, хто наповнює його любов’ю.
