Олена смажила котлети, коли у двері подзвонили. Вона вийшла з кухні, щоб відчинити.
— Мамо, це до мене, — зупинив її на півдороги голос доньки. — Я відкрию.
— Гаразд. Я ж не знала…
— Ну що ти стоїш? Іди, смаж свої котлети, — роздратовано сказала донька, озираючись на неї біля дверей.
— Чому свої? Я на ринку фарш купила…
— Мам, закрий двері. — Донька заплющила очі.
— Так би відразу й сказала. — Олена повернулася на кухню, примкнула за собою двері.
Підійшла до плити, вимкнула газ під сковорідкою. Постояла, зняла фартух і вийшла.
У передпокої донька вдягала куртку. Поруч стояв Андрій, її друг, не зводячи з неї закоханого погляду.
— Здоров, Андрію. А ви куди збираєтеся? Пообідайте із нами.
— Добрий день, — усміхнувся хлопець і питально глянув на Маріанну.
— Ми поспішаємо, — відповіла та, не дивлячись на матір.
— Може, все ж таки пообідаєте? У мене все готово, — повторила Олена. Андрій завагався.
— Ні! — різко сказала донька. — Ходімо. — Вона взяла Андрія під руку й відчинила двері. — Мам, закриєш?
Олена підійшла, але не закрила щільно, залишила щілинку, почувши розмову на майданчику.
— Чого ти з нею так грубо? Пахне смачно, я б не відмовився від котлет.
— Ходімо. У кав’ярні перекусимо. Набридли мені її котлети, — буркнула донька.
— Хіба вони можуть набриднути? Я обожнюю котлети твоєї мами, міг би їх їсти щодня, — сказав Андрій.
Що відповіла Маріанна, Олена не розібрала. Голоси на сходах стихли, віддалялися.
Вона закрила двері й пішла у кімнату. Чоловік сидів перед телевізором.
— Василю, пішли обідати, поки гаряче.
— А? Пішли. — Він підвівся з дивана, пройшов повз Олену на кухню, сів за стіл.
— Що у нас сьогодні? — запитав настирливо.
— Гречка з котлетами, салат, — відповіла Олена, відкриваючи сковорідку.
— Скільки разів казав, що смаженого не їм, — нарікав чоловік.
— Я води додала, вони майже парові вийшли. — Олена завмерла біля плити з кришкою в руці.
— Та гаразд, давай. Але востаннє.
— У нашому віці худнути шкодить, — помітила Олена, ставлячи перед чоловіком тарілку.
— У якому такому віці? Мені всього п’ятдесят сім. Для чоловіка це вік мудрості. — Він наколов котлету, відкусив половину.
— Ви всі сьогодні збіглись? Маріанна втекла, відмовилась обідати, ти вигадуєш. Ось перестану готувати, подивимось, як ви заспіваєте. Думаєте, у кафе смачніше?
— То й не готуй. Тобі теж не завадило б схуднути. Скрізь не пролізеш. — Чоловік доїв котлету й узяв другу.
— Ось як? Я тобі товста? А я голову ламала, чого ти раптом за дбальністю став. Джинси нові, шкіряну куртку, кепку. Голову голено для маскування лисини. Для кого стараєшся? Точно не для мене. Товста я. Ну що, є з ким порівняти? — ображено спитала Олена.
— Дай поїсти спокійно. — Василь підніс виделку, але опустив. — Дай кетчуп.
Олена дістала з холодильника банку, з силою поставила перед ним і мовчки вийшла. Обід на її тарілці залишився неторканим.
Вона зачинилася у доньчиній кімнаті, сіла на ліжко. На очах виступили сльози.
«Готуєш, стараєшся, а вони… Усе для них, а натомість — ні подяки. Чоловік молодіється, дивиться набік. Донька на мене, як на обслугу. Якби не скоротили, я б працювала. Молоді їм потрібні, а що вони знають?..
Встаю раніше за всіх, щоб сніданок приготувати. Кручуся цілий день, нема коли прилягти. Сама винувата, розпестила. Ось і сіли на шию».
Сльози скотилися по щоках. Вона витерла їх долонею.
Завжди думала — у них гарна родина. Не ідеальна, але й не гірша за інших. Донька вступила до університету, чоловік не п’є, не курить, гроші заробляє. У домі затишок, смачна їжа. Що йому ще треба?
Підійшла до дзеркала, уважно оглянула себе. «Ну так, поправилася, але ж не товста. Зате зморшки не так помітні на повних щоках. Готую добре. А їм, виходить, це не потрібно. Колір волосся треба змінити…» Вона знову сіла на ліжко й задумалася.
Вранці Олена не встала, як зазвичай. Лежала, вдаючи, що спить. «Я на пенсії, маю право не схоплюватися зі світанком. Нехай самі снідають».
Задзвенів будильник. Олена повернулася до стіни.
— Ти що? Захворіла? — спитав чоловік. Жодної співчутливості в голосі.
— Угу, — відповіла вона, втулившись у подушку.
— Мам, тобі погано? — у кімнату заглянула донька.
— Так, поснідайте самі, — прошепотіла Олена.
Донька невдоволено сопнула і пішла. Незабаром почулися звуки з кухні — чайник, холодильник, приглушені голоси. Олена не підвелася, вирішила дограти роль.
У кімнату заОлена подивилася на свій відбиток у дзеркалі, усміхнулася й подумала: «Добре, що я наважилась на зміни — тепер вони знають, як це, коли мами немає поруч».
