“Ти сама винувата, що не маєш грошей: ніхто тебе не змушував виходити заміж і народжувати дітей”, кинула мені мати, коли я попросила допомоги.
“Сама влізла в цю халепу, тепер розбирайся. Ніхто тебе не примушував одружуватись і народжувати”. Ці слова, як ножем, розсікли мені серце.
У двадцять років я вийшла заміж за Дмитра. Зняли крихітну однушку на околиці Житомира. Обидва працювали: він на будівництві, я у аптеці. Жили бідно, але виживали. Мріяли відкласти на власне житло, і тоді здавалося, що все можливо.
Потім народився Андрійко. За два роки Олесь. Я пішла у декрет, а Дмитро почав брати додаткові зміни. Але грошей все одно не вистачало. Усе йшло на підгузки, суміші, ліки, рахунки та, звичайно, оренду. Лише за квартиру віддавали половину його зарплати.
Я дивилася на наших хлопчиків і щодня прокидалася з однією думкою: а що, якщо Дмитро захворіє? Якщо нас виженуть? Що тоді робитимемо?
Моя мати жила одна у двокімнатній. Бабуся теж. Обидві у Києві. Обидві з порожніми кімнатами. Я не просила палацу, думала. Лише куток, тимчасово. Поки діти маленькі. Поки не станемо на ноги.
Запропонувала матері переїхати до бабусі: дві жінки в одній квартирі, а ми в іншій. Ми не займали б багато місця лише я, Дмитро й двоє дітей. Але вона навіть слухати не захотіла.
“Жити з матірю? фукнула вона. Ти зїхала з глузду? Я ще молода. А з цією старою тільки нерви собі зіпсую. Живи, де хочеш, але мене не чіпай.”
Я мовчки ковтнула образи. Але потім подзвонила батькові. Він роками живе з новою дружиною. У них велика чотирикімнатна квартира, і я сподівалася, що він візьме до себе бабусю. Адже вона його мати. Але він теж відмовив. Сказав, що має дітей від другого шлюбу і “хата й так забита до стелі”.
У розпачі я знову подзвонила матері. Ридала. Благала прихистити нас, хоч на деякий час. І тоді вона плюнула мені в обличчя:
“Сама винувата, що грошей нема. Ніхто тебе не гнав під вінець. Ніхто не просив народжувати. Захотіла бути дорослою? Тепер розбирайся сама. Вирішуй свої проблеми сама.”
Я оніміла, наче мене ударили струмом. Сіла на кухні з телефоном у руці, і здавалося, що світ руйнується. Це говорила моя мати. Жінка, яка мала бути моєю опорою. Я не просила багато лише куток, лише трохи милосердя.
Наступного дня ми з Дмитром обговорювали, що робити. Єдина, хто відгукнувся на наш біль, його матір, пані Ганна. Вона живе в селі під Вінницею, у будинку з городом. У неї є вільна кімната, і вона сказала, що прийме нас із радістю. Навіть запропонувала сидіти з дітьми, поки ми працюватимемо.
Але мені страшно. Це ж не місто. Це село. Там немає поліклініки, пристойної школи, навіть транспорту. Боюся, що якщо ми туди поїдемо, то вже не виберемося. Що діти виростуть без шансів, без майбутнього. Що я зламаюся, згорнуся від життя.
Але вибору в нас нема. Мати відвернулася від мене. Бабуся занадто стара, щоб нас приютити. Батько вважає нас чуж
