«Ти серйозно?» — голос Володи задрижав, але не від подиву, а від спроби стримати те, про що би потім шкодував. Він сидів на краю дивану, втупившись у впаковку суші, які вони з Соломією так і не почали їсти. «Ти справді купила собі Porsche?»
«Не Porsche, а Taycan. Електричний. Ти б хоча б назву вивчив, якщо збираєшся докоряти», — відповіла Соломія, навіть не відриваючи очі від телефону. У стрічці «Інстаграму» її колега виклала фото з конференції у Львові. Усі в піджаках, але п’ють шампанське. Як завжди.
У квартирі пахло васабі, роздратуванням і щойно вимитим санвузлом — Соломія автоматично протерла плитку перед приходом Володи. Хоча вже знала, що це не допоможе.
«Я просто не розумію, навіщо тобі така машина?» — Володя схопився і почав ходити по кухні. «Ти ж не гонщик. Не мільярдер. Ти що, думаєш, тебе почнуть більше поважати, якщо ти будеш їздити на цьому… космічному кораблі?»
«Так. Саме так. А ще я зможу паркуватися не у чорта на куличках, а на нормальних місцях, де є зарядка. І, уяви, мені не треба буде стояти у пробках, бо в Taycan є адаптивний круїз. Це не про понт, Володю. Це про комфорт, безпеку і — тадам! — мої гроші.»
«Ти чула, що сказав батько?» — з натиском промовив Володя, ніби повторював заучену фразу.
«Так, на жаль, у мене все ще нормальний слух. Він сказав, що жінці непристойно мати таку машину, бо це викликає «нездорове збудження в чоловічому колі». Пряма цитата.»
«Він просто переживає. Він старої закалки.»
«Він засохлої закалки, Володю. І ти туди ж, якщо зараз не скажеш щось, що хоча б трохи схоже на підтримку.»
Володя розкрив рота, немов хотів щось сказати, але закрив знову. Ніби всередині нього був радянський телевізор — звук є, картинки нема.
«А чому не можна було зі мною обговорити? Ми ж родина. Я би міг…»
«Що? Порадити взяти KIA Ceed, як у твоєї мами? Чи взагалі передумати і купити тобі «дідусевий» універсал?»
Він усміхнувся, але без радості:
«Так, дякую за довіру.»
Соломія зітхнула і подивилася на нього, як на табуретку з тріснутою ніжкою: ніби ще тримається, але сідати вже страшно.
«Володю, у тебе коли-небудь було відчуття, що ти можеш робити те, що хочеш? Без огляду на чиїсь думки, очікування, капризи?»
«У мене не такий дохід, як у тебе.»
«Не про гроші. Про внутрішню свободу.»
Він знизав плечима, ніби такі слова викликали в нього алергію.
«Ти ж знала, що мої батьки не такі. Ти знала, у що вв’язуєшся.»
«Я сподівалася, що вони хоча б мене поважати почнуть. Чи ти.»
Тиша в кімнаті стала густішою, ніж учорашній плов з ларька біля метро. Володя знову сів, опустив погляд.
«Вони просто вважають, що ти маєш бути… ну, жіночнішою.»
«Ага. І бажано без прав, без думки і з вічною вдячністю за обручку?» — Соломія гірко посміхнулася. «Вибач, але я не додаток до борщу. Я — самостійна людина.»
Він відвернувся. І в цю мить, як у театрі абсурду, у двері постукали. Занадто впевнено для кур’єра. Занадто тихо для сусідки.
«Це мама,» — видохнув Володя, підводячись. «Вона хотіла заїхати, подивитися, як ми живемо.»
«Вона «випадково» опинилася поруч? Чи тепер у неї трекер на мою машину?» — Соломія підняла брову і встала, поправляючи блузку.
«Просто… будь м’якшою, добре?»
«Я й так як гель для душу. А тобі пора вчитися бути не губкою.»
Двері відчинилися. Ганна Михайлівна увійшла з пакетом із «Сільпо», з виглядом людини, яка приходить не в гості, а на ревізію.
«Ну, здоровенькі були, голубчики. Ось вам корисний салатик, без нітратів, треба трохи здоров’я підправити.» — Кинула погляд на Соломію, ковзнувши очима по її підборах. «А ви чого такі гарненькі? На бал збираєтеся?»
«А я завжди така. Не можу собі дозволити виглядати як пенсіонерка у декреті,» — спокійно відповіла Соломія.
«Це ти про кого?» — Ганна Михайлівна насупилася.
«Про абстрактний образ, не беріть до серця. Хоча, якщо приміряли — значить, підійшло.»
«Володичку, а ти їй це дозволяєш говорити?» — звернулася свекруха до сина, ігноруючи Соломію, як офісний принтер у вихідний.
«Він мені не наглядач. І не перекладач з української на сімейну,» — Соломія пройшла повз, забираючи суші з кухні. «Ви, мабуть, хочете чаю? Чи одразу перейдемо до обговорення моєї «недостойної» машини?»
«Ось ти сама все розумієш. Нам з Миколою Петровичем така машина потрібніша. Ми на дачу їздимо. А тобі вона нащо? Для шику?»
«Так. І ще для помсти. Вам.» — Соломія сказала це тихо, спокійно. Як хірург, що повідомляє про перитоніт.
Настала пауза. Навіть Володя, здавалоВона закрила очі, відчуваючи, як важке каміння з її плечей нарешті скотилося в безодню минулого, залишаючи тільки легкість і свіжий вітер нової дороги.
