Щоденник Оксани Гончар
«Ти зовсім опустилася. Погладшала. Не хочу шукати іншої, і в мене нікого немає, клянуся. Але й так продовжуватися не може. Хочу захоплюватися своєю коханою жінкою. А тобою, на жаль, не можу. З тобою нудно», — сказав чоловік.
Оксана часто заморгала, намагаючись стримати сльози. Ось яка подяка за майже п’ятнадцять років разом!
«І що пропонуєш? — спитала вона. — Розлучитися?»
«Думаю, це буде найкращим рішенням…»
«А діти?»
«Я їм допомагатиму. Забиратиму на вихідні».
«Ось так просто! — зло всміхнулася Оксана і зітрула сльозу. — Тобі набридла дружина, і ти готовий кинути дітей! Стати недільним татом! Ні в тебе сорому, ні совісті…»
***
Ми з Сергієм познайомилися на весіллі. Моя троюрідна сестра виходила заміж, а серед гостей зі сторони нареченого був він. Попри різницю у десять років, я одразу зрозуміла — це доля. Розумний, ввічливий, з гарною освітою, він нагадував мені князя з казок.
«Ех, куди тобі за такого, Оксанко! — казала матір. — Ти в мене наївна. І зовність нічим не вирізняєшся. А Сергій — хлопець як на підбір».
Тоді я ображалася і відверталася, щоб не зустрічатися з нею поглядом. Лише згодом зрозуміла, як такі слова ламали мою самооцінку.
Але в юності я про це не думала. Від однієї думки про нього в животі метушилися метелики. Ми зустрічалися півроку й одружилися. Мені щойно виповнилося двадцять.
«Ось покине він тебе, не сумнівайся! — твердила мати. — Даремно час витрачаєш. Він — птах занадто високого польоту. А ти лише технікум закінчила. Та й то, курси кройки та шиття… У мої молоді роки всі цим зайнялися. Навіть фаху немає!»
«Дякую, мамо, за теплі слова, — їдко відповідала я. — Але я вже заміжня жінка і сама вирішую, що робити».
Перші роки були як свято — подорожі, виїзди за місто, театри. Іноді для душу я шила прості сукні, але не на продаж — Сергій добре заробляв. Потім народилася Софійка, і я повністю віддалася материнству. Мені це подобалось. Розвиваючі заняття, потім гурток фігурного катання. Я не хотіла віддавати доньку в садок і сама займалася нею. Знаходила час і на спорт, щоб підтримувати форму.
«Та тобі щастило, Сергію! — казали родичі на сімейних святах. — Яку красуню собі знайшов! І в хаті порядок, і з дитиною займається. Ось би вам ще одного!»
«Обов’язково спробуємо!» — усміхався він.
Але «спробувати» виявилося не так просто.
«Ось яка ти! — зловтішалася мати, коли дзвонила. — Навіть спадкоємця не можеш чоловікові народити».
«Дякую за підтримку! Я і так майбАле одного дня я зрозуміла, що моє щастя — не в тому, щоб відповідати чиїмсь очікуванням, а в тому, щоб бути собою, любити дітей і робити те, що приносить радість.
