— Вона тут не живе, нам нікого нема, — голосно розповідає дочка мого чоловіка брату, що мене варто вигнати з будинку, у якому я провела останні п’ятнадцять років.
— Почекай, Марисю. Не так уже й просто. Куди тепер тітка Тамара полетить? — каже Юрій, син мого чоловіка, якого я завжди вважала більш людяним і порядним, ніж його сестру. За п’ятнадцять років спільного шлюбу я, зрештою, щось встигла помітити.
Нещодавно мого чоловіка Володимира не стало. Приїхали його діти від першого шлюбу, і одразу розпрощалися з «моя, моя». Спадок — не жарт: будинок у передмісті Києва, город, гараж, «золотий» «карет», а також «візок» — старенька «золоті́й» «запас» у вигляді машини.
Я не претендувала ні на що, та, чесно кажучи, не очікувала, що мене так швидко спробують викинути зі свого «хатино».
Зустрілися ми з Павлом, коли вже було досить зріло: кожен із нас мав за спиною невдалі шлюби й вихованих дітей. У мене дві донечки — Оленка та Марічка, у Павла — дочка і син.
Тільки-но я відсвяткувала свій п’ятий десяток і відвела старшу доньку Оленку заміж. Вона привела до дому зятя, а ще була й молода донечка, ще не заміжня. Я навіть не уявляла, як усі це вмістять в нашу крихку квартиру.
А потім, майже одразу, познайомилася з Павлом, який був на п’ять років старший за мене й давно жив сам. Діти у нього вже дорослі, одружені, і він колись збудував свою «золоту» «будку», бо займав керівні посади і добре заробляв.
Одним словом, Павло не довго думав і пропонував мені переїхати до нього. Я все добре обміркувала і подумала: чому ні? Чоловік дуже добрий, ставиться до мене з повагою.
Переїхала я до його заміського будинку в Броварах. Жили собі безтурботно: у Павла був і город, і курки, і кролики, колись навіть тримали корову й свиню.
Діти часто навідувалися — і мої, і його, і завжди приходили з „скарбом“: домашні варення, свіжий хліб, сметану. Ніколи не відправляли нас з пустими руками.
Ми з Павлом не були офіційно зареєстровані, спочатку ще говорили про це, а потім, у нашому віці, зрозуміли, що печатка у паспорті — не такий вже й «громіздкий» клопіт.
Так пройшло п’ятнадцять чудових років, і я ні про що не шкодую.
За цей час і моя молодша донечка Марічка одружилася. У новій сім’ї між сестрами майже влаштували бійку за квартиру. Оленка, вже влаштована в старій квартирі, не захотіла ні ділитися, ні впускати Марічку з чоловіком. Тоді вона та її зять домовились про грошову компенсацію, і, здавалося б, усе владно.
Але рік тому Марічка розлучилася і повернулася з малюком до батьків. Старша донька виявилася не в захваті, і знову почалися сварки.
Я ще сподівалася, що вони помиряться, та поки‑що нічого не змінилося.
Тепер, коли Володимира вже немає, мені доведеться повернутися до «старої» квартири. Але я розумію, що там без мене простір уже заповнено.
— Тітко Тамаро, якщо хочете, залишайтеся тут, поки ми ще покупців не знаходимо, — запропонував мені наступного ранку Юрій.
Я раділа такій великій пропозиції, проте підбігла ще і Марина, уточнюючи умови: я маю продовжувати вести господарство, але вже самотужки.
Отже, я маю стати для них безкоштовною робочою силою, і це «взамін» за те, що я не платитиму оренду?
Не підходить, бо в селі треба самостійно доглядати город і тварин, а я вже не молода — мені шістдесят п’ять.
Тепер я в скрутному становищі: залишатися тут і бути наймичкою чужим дітям, які можуть вигнати мене, коли знайдуть покупців, чи повертатися до квартири, що, до речі, ще належить мені за документами? Але й там я, здається, зайва.
Що робити? Підкажіть, може, з боку буде ясніше?
💬 Друзі, якщо хочете ще більше історій — залишайте коментарі, ставте лайки. Це надихає писати далі!
